Анна Вітерець - Час розплющити очі, Анна Вітерець

Розділ 11. Мрія про любов. Частина 1

Останній вечір літа. Я знову проводжу його наодинці. У Ендрю ніколи не має часу на мене. Він зациклений на роботі. Він живе у постійному страху залишитись без грошей. Я розумію його, він має частково забезпечувати потреби колишньої дружини і сина. А з тих пір, як я втратила роботу, я для нього також лише надлишковий вантаж. Ендрю не перший, хто змушує мене почуватись самотньо. Кожен мій бойфренд до нього робив те саме. І дивно, що це в принципі ніколи не залежало від грошей, від моєї чи їхньої роботи, від пори року чи наявності або відсутності спільних інтересів. Просто вони ніколи не любили мене так, як я цього хотіла. А я завжди погоджувалась на менше, як слухняна дівчинка.

З Ендрю все було інакше, хоч я і застерігала себе на кожному кроці. Він відчував усі мої зміни настрою, він плакав разом зі мною, читав чернетки усіх моїх романів. Він ніколи не змушував мені почуватися дурною чи дивною. Ми були дивні разом. Але Ендрю дуже боявся почати нове життя. Він звик до схеми, яку мав до того, як зустрів мене. Дім, дитина, дружина, робота. Відпустки двічі на рік із сім’єю та фінансова стабільність, яка дозволяла усе це тримати на плаву. А потім все почало потроху сипатись і саме в це момент він зустрів мене, яка теж була розбита і розтрощена, проте, як завжди чарівлива і ладна надати першу емоційну допомогу.

Такою я завжди була людиною. Мені було сумно, коли комусь поруч було сумно і я була щаслива, коли хтось поруч радів від щастя. Чужі емоції проходили крізь мене, як електричний струм. І згодом я навчилась насолоджуватись самотністю, бо тільки так могла відокремитись від переживань людей навколо. Я завжди любила бути сама і може саме тому зустрічала лише тих чоловіків, які були раді лишати мене саму.

Але з Ендрю мені добре разом. Проте він також залюбки лишає мене наодинці з моїми думками. Сьогодні останній день літа і я сиджу на березі річки, споглядаючи неперевершений рожево-багряний захід сонця. Якби хтось на світі знав як багато світанків і заходів сонця я зустріла наодинці. Як багато вечорів я проводила лише у товаристві самої себе.

Ендрю обіцяв, що ми будемо бачитись частіше. І мені дуже хотілося йому вірити. Але я занадто доросла, щоб вірити чоловічим обіцянкам. Здається, ми стали бачитись навіть рідше. Здається, він більше не радіє від наших зустрічей. Здається, він більше не розуміє моїх емоцій. Найгірше з усіх почуттів, які мені довелося пережити – це кохання. Ми завжди можемо чітко зрозуміти коли відчуваємо гнів, образу, сум чи радість. Але кохання ми завжди ставимо під сумнів. Бо що воно таке те кохання? А кохання, воно як райдуга, вмішає в собі усі кольори, усі емоції. І таку людину, як я, що нас прийнято називати емпатами, кохання попросту вбиває.

Я обійняла власні коліна і поклала на них голову. Страшенно хотілося плакати. І серце в грудях стискалося з такою силою, що здавалося воно скоро просто лусне. Я схватилася рукою за серце і подумала, що краще б хтось встромив у нього ножа і тоді мені б не довелось відчувати усе це. Я завжди так мріяла про любов… Про людину, яку буде піклуватись про мене, яка знатиме мої улюблені смаки, місця, яка знатиме, як підняти мені настрій. Про людину, яка хвилюватиметься чи поїла я сьогодні, чи тепло я вдягнута, чи плакала я, чи сміялась. Про людину, що вкриє мене теплою ковдрою, коли я засну на дивані. Про людину, що випромінюватиме безпеку та спокій. Про людину, поруч з якою я буду до біса щаслива.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍