Анна Вітерець - Час розплющити очі, Анна Вітерець

Розділ 10. Я божевільна?

Я просто не могла у це повірити. Переді мною, а точніше за вікном виднілися обриси автовокзалу мого міста. Того самого автовокзалу, який я покинула нещодавно саме у цьому автобусі. Я підійшла до дверей, натиснула на кнопку і вони відчинились. Все навколо не змінилось ані на краплину. І туману ніякого не було. Все так само світило сонце і на зупинці на автобус чекало декілька людей, які здалися мені знайомими. Жінка з великим пакетом продуктів в руках. Молодик у червоному кашкеті. Дідусь з чорним собакою. І дівчина з маленькою донечкою, що тримала в руках ляльку. Це були ті самі люди, з якими я сиділа в автобусі. Я скинула руку догори і хотіла крикнути їм «Зачекайте!», але хтось торкнувся мого плеча і не проронила і слова.

–  Привіт, маленька, - почула я знайомий голос. – Як з’їздила? Купила собі щось?

Я повільно обернулась, намагаючись не здатись йому занадто наляканою. Але я відчувала як сильно тремтіли мої руки і як швидко здіймалися мої груди через нерівне дихання. Я поспішила заховати руки в кишені.

– Не встигла, - чомусь випалила я, боячись поставити питання. Звідки Девід знав, що я кудись їздила? Звідки він знав, коли я маю повернутись? І якщо він знав усе це, то чи знає він що насправді сталося? Чому автобус не виїхав за межі міста? Чому ми потрапили у густий туман? Чому люди на зупинці виглядали так само?

–  Бо не треба їздити нікуди без мене, - усміхнувся він, потріпавши моє волосся. – Ти ж не любиш шопінг і завжди жалієш витрати кошти на те, що хочеш ти.

–  Так, ти маєш рацію, - я вичавила із себе усмішку і пішла в слід за Девідом, який припаркував машину неподалік.

Я не хотіла їхати додому. Вся ця ситуація занадто лякала мене, щоб заспокоїтись і сприймати усе нормально. Девід здавався абсолютно звичайним і, можливо, я б навіть на замислювалася над цим, якби мене не цікавив факт як і чому він опинився на автовокзалі точно у той момент, коли я вийшла з автобусу. Мені починає здаватися, що я божеволію. Що як я справді втрачаю розум? Що як це реальні провали в пам’яті, а не дивні ситуації з часом та людьми? Але ж спогади про Ендрю я не могла просто вигадати… Я бачу їх, я їх відчуваю.

Я поклала руку на живіт і заплющила очі. Та жінка сказала, що ти даси мені втекти, дитинко. Але чому я маю тікати? І куди я маю тікати? Боже, дай мені хоча б якийсь знак, що я не божевільна!

Дорогою додому ми не промовили і трьох слів один до одного. Думаю, він би хотів поговорити, але я зовсім не знала що сказати. Вечеря, само собою, не була готова, тому ми просто замовили піцу. Девід намагався робити вигляд, що нічого не сталося, але я знала і бачила, що його збентежила моя раптова поїздка. І я могла б підійти до нього і сказати, що люблю і що все добре, як робила не раз, але здається цього разу мої думки пересилили волю мого тіла. І як би руки не тягнулися в його сторону, я все ще стояла на місці.

Вночі я прокинулась від різкого болю внизу живота. Мені здалося, ніби хтось встромив туди ножа. Я встала з ліжка і повільно дійшла до кухні. Думала випити води і подихати трохи, щоб полегшало. Але в якийсь момент біль став настільки гострим, що я мала присісти на підлогу. А потім я відчула щось вологе. Моя нічна сорочка була в крові.

–  Девіде! – крикнула я голосом, повним жаху. – Девіде!

Я не знала чи чує він мене. Я не знала чи прийде він мені на допомогу. Світ завертівся навколо мене і я поринула у суцільну темряву. Назавжди?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍