Анна Вітерець - Час розплющити очі, Анна Вітерець

Розділ 9. Автобус

Все у житті має початок і кінець. А мені здавалося, що я застрягла у дивній петлі і просто ходжу по колу. Дні минають, фарбуючись в ніч, а я навіть не завжди встигаю помітити як швидко вони проносяться повз. Я в одному кроці від повного щастя, але щось постійно тягне мене назад, не даючи досягнути тієї мети, якої я завжди прагла.

Нещодавно ми знову розмовляли з Джері і я поділилася з нею занепокоєнням, бо не могла більше це в собі. Я сказала, що не впевнена, що я маю бути з Девідом, хоч і промовчала про ці уривчасті моменти з дивними спогадами. Джері сказала, що Девід зробив мені пропозицію, коли наші стосунки досягли помітки в чотири місяці. Він одразу знав, що я для нього та сама. І ще з юнацьких років я мріяла, що вийду заміж саме так. Що мій обранець не буде вагатися і не буде чекати довго, щоб зробити мене своєю дружиною. Я думала, що ми одружимось і вже за два роки заведемо дитину. Я наперед бачила, як з ним мені буде спокійно, безпечно і завжди тепло. І що я буду впевнена у нашому спільному майбутньому. І з Девідом все так і було. Він ніби вийшов з карти бажань, яку я зробила, коли мені було нудно. Там також була поїздка до Парижу і можливість на власні очі побачити китів. Так якщо два останні пункти можна було втілити  у життя завдяки грошам, то ідеального чоловіка так просто не зустрінеш. А Девід ним був. Він досі ним є. Але коли я дивлюсь на нього, я іноді бачу лише картинку. І моє серце не б’ється так потужно, як коли я поспіхом ловлю спогади про Ендрю.

Мені треба було змінити обстановку і я вирішила відправитись в невеличку подорож. Подумала, що з’їздити в інше місто – це непогана ідея. Зібрала усі необхідні речі у наплічник, перевірила чи вимкнула плиту.

–  Ключі, навушники, телефон, гаманець – все є, можна йти, - промовила я сама до себе і замкнула двері. Я йшла на трамвайну зупинку і крізь думки почула, як сусідський хлопчик набиває м’яча. Невже він робить це цілодобово? Дуже дивно. Але мені не хотілося зараз на цьому концентруватися.

Я спокійно сіла в трамвай, який мав доставити мене до автовокзалу і увімкнула музику в навушниках. Знайомі мелодії завжди мене заспокоювали. Дорога займала не більше п’ятнадцяти хвилин. Пейзажі за вікном мимоволі змінювались, малюючи старенькі будинки та вузькі вулички, повз які проходили трамвайні рейки. І хоч ще лишалося багато часу до Листопада, жовте листя вже по троху відривалося від пружних гілок та кружляло в повільному танку, опускаючись на землю.

В автобус зайшло лише декілька людей, тому я могла вибрати найкраще місце біля вікна і спокійно насолодитись поїздкою. Я не мала чіткого наміру куди я хочу поїхати, тому вибрала перший ліпший автобус до великого міста. Думала погуляти трохи, зайти в кафе, з’їсти смачних тістечок і трохи переосмислити останні тижні.

Сама незчулася, як заснула під сумні мелодичні пісні. Останнє, що я пам’ятала перед тим, як заснула, так це те, що на виїзді з міста ми опинились в густому тумані, хоча погода до цього була тепла і сонячна. Але наше місто знаходилось у гірській місцевості, тому різка зміна погоди давно нікого не дивувала.

Я не знаю як довго я спала, але коли прокинулась, то автобус не рухався. Всередині нікого не було. Я роздивилася навкруги, сподіваючись побачити хоча б ще одного пасажира. Ні, абсолютно порожньо. Я протерла заспані очі і виглянула у вікно. Те, що я там побачила мене неабияк шокувало. Від здивування мій рот привідкрився і я затулила його рукою. Я відчувала, що починаю потроху задихатися. Як таке взагалі можливо? Це якась повна маячня!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍