Анна Вітерець - Час розплющити очі, Анна Вітерець

Розділ 8. Годинники

Лікар порадив більше прогулянок на свіжому повітрі і мені нарешті можна було перестати приймати ті кляті пігулки, від яких постійно хотілося спати. Я зібрала собі невеличкий ланч у вигляді двох сендвічів з вареною куркою та відправилась набирати свої десять тисяч кроків в парк. Виходячи з дому помітила,  як сусідський син знову набиває футбольного м’яча на подвір’ї. Це було схоже на дежавю, але я довго про це не думала. Надворі був вересень, але осінь цього року була привітна і радувала стовпчиком термометра на позначці двадцять градусів тепла.

Я йшла вздовж невеличкої річки і вдумливо поглядала на інший берег, де були розташовані невеличкі, але дуже симпатичні будинки. Зараз ми з Девідом живемо у схожій хатині, а раніше я не могла про таке навіть і мріяти. Я усміхнулась власним думкам, а потім різко повернула голову праворуч. Хтось схватив мене за руку. Я втупилась у стареньку бабцю переляканими очима.

–  Послухай мене, - впевнено мовила вона. – У тебе залишилось мало часу.

–  Ви про що? – шоковано мовила я, намагаючись звільнити руку від цупкої хватки незнайомої бабці.

–  Дитина не дасть тобі втекти звідси, - вона заглянула мене у вічі. – Поквапся.

–  Вибачте, я вас не розумію, - бабця нарешті відпустила моє зап’ястя.

–  Справді? – усміхнулася стара. – Ти не помічала, що час тут поводиться дивно?

Я хотіла було щось відповісти, але у мене раптом задзвонив телефон. Я відволіклась всього на хвилину, але коли підвела погляд – бабці як і не було.

–  Тільки містики мені бракувало, - мовила вголос я і знову глянула на телефон. Дивно. Жодного пропущеного дзвінка…

Я старалась не думати про слова випадкової божевільної старої, але дещо не давало мені спокою. Вона знала про дитину. Звідки вона це знала? Без УЗД навряд хто здогадається, що я зараз вагітна. І що вона мала на увазі про час? Так, іноді я не зовсім розумію як швидко минають години чи дні, але мені здається, що це через заклопотаність і переживання і через те, що моментами я випадаю з реальності через дивні спогади, несумісні з моїм життям.

Хоча нещодавно під час прибирання я помітила одну дивну річ. Я наводила лад в кабінеті Девіда і наткнулася на колекцію його наручних годинників, коли протирала всюди пил. Вони були досить дорогими і гарними, деякі, якщо я не помиляюсь, містили в собі навіть золото. Я довго роздивлялась їх, аж поки не помітила одну спільну рису, що об’єднувала усі ці годинники. Жоден з них не працював. На кожному з них час просто застиг. Спочатку я не придала цьому великого значення, але… Всі ці годинники були механічними і вірогідність того, що всі вони одночасно вийдуть з ладу – мінімальна. Тим паче, Девід постійно змінював їх, підбираючи підходящий до різного типу зустрічей та клієнтів.

Я вирішила перепитати Девіда, коли ми обидва були вдома і вечеряли. Він вже встиг зняти годинник і покласти його до інших в колекцію.

–  Я нещодавно прибирала і помітила, що час на твоїх годинниках не йде, - спокійно почала розмову я. – Це так і має бути?

–  Про що ти? – здивовано перепитав Девід. Він піднявся з-за столу і за мить вже тримав в руках декілька годинників.

–  Вони всі працюють, - він протягнув їх мені.

Я дивилась, як годинникова стрілка намотує круги, чула кожну секунду, яку вона відбивала. Від шоку я прикрила рота рукою і перелякано подивилася на Девіда. Здається, та бабця в парку мала рацію. З часом коїться щось не те. І зі мною теж…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍