Анна Вітерець - Час розплющити очі, Анна Вітерець

Розділ 7. Тест на вагітність

Ці декілька хвилин очікування результату тесту здалися мені вічністю. Частина мене шалено жадала побачити там дві смужки, але інша частина була налякана. Все навколо здавалося занадто дивним і щось у мені не було готове нести відповідальність за появу нової людини на цей світ. Тому що сам цей світ мене неймовірно бентежив.

Я схвильовано потягнулось за тестом. Руки тремтіли, а серце калатало, як різдвяні дзвони. В мить, коли я нарешті побачила результат, мені здалося, що більше нічого не існувало. Звуки, стіни, час, навіть моє власне дихання перестало бути присутнім у цьому моменті.

Дві яскраві червоні смужки.

Я вагітна. Вагітна… Я справді вагітна!

Рука мимоволі потягнулись до живота, намагаючись відчути життя всередині мене. Всесвіт наділив жінку такою суперсилою, яку не можливо ні з чим порівняти. Ми виношуємо в собі нову людину. Крихітну версію нас самих, яка буде бігати, плакати, кричати, базікати, сміятися, думати і вигадувати. У неї буде свій власний характер, світогляд. Вона прийматиме рішення і робитиме помилки. Ми даємо життя. Ми створюємо життя. І тепер я стала одною з них. Одною з тих, кого скоро можна буде назвати мамою. Здається, це і є щастя. Здається, я жила заради цього моменту.

Я заховала тест у надійне місце, щоб потім показати Девіду. Я знала, як сильно він зрадіє. А поки я чекала на нього, то вирішила пошукати цікаві імена в інтернеті. Я завжди знала, що не назву свою дитину звичайним іменем.

Я гортала багато різних сторінок, поки не зупинилася на імені Рейвен. Воно здалося мені дуже знайомим. Я торкнулася екрану, намагаючись фізично відчути це ім’я. І раптом спогади вихором налетіли на мене.

–  Я б хотів, щоб у нас була донька, - промовив вже знайомий мені голос. – Я створений, щоб бути татком для донечки.

–  А якщо буде син, Ендрю? – чую я свій власний голос. – Наряджатимеш його у сукні?

Кароокий гарний чоловік сміється. Від його сміху мені стає тепло і дуже приємно.

–  Подивимось, - підморгує він. – До речі, ти не думала над іменами?

–  Думала, - відповідаю я. – Наша донечка певно буде темноока і темнокоса. Я б хотіла назвати її Рейвен.

–  Наше маленька вороненятко, - Ендрю торкається моєї голови і лагідно пестить. Я горнуся, мов кішка, до його долоні. Ми сидимо за столиком у кафе, біля вікна. На вулиці ллє дощ і люди пробігають повз, не встигаючи сховатися під парасольками.

–  Я кохаю тебе, - каже мені Ендрю.

Я перестала бачити екран ноутбуку, бо сльози пеленою з’явилися на очах. Я торкнулася рукою того місця на голові, яке так ніжно пестив той чоловік. Той чоловік… Виходить, я чекала в кав’ярні на нього. Його ім’я була написане в телефоні. Хто він? Де він? Чому я його згадую? Чому я так рада його бачити? І як пояснити, що він сказав мені? Він мене кохає? Але я навіть не знаю хто він…

Та чому серце так проситься відшукати його хоча б на одну мить. Двері прочинились. Девід повернувся з роботи. Я швидко витерла сльози і натягнула усмішку.

Немає ніякого Ендрю. Я вагітна. Вагітні від Девіда. Це все що має значення.

–  Любий, - тремтячим голосом звернулась я до свого чоловіка. – У мене чудові новини.

Девід навіть не встиг роззутися, як я бігла до нього із тестом в руках. Його очі засяяли і він міцно мене обійняв. Я впевнена, це все по-справжньому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍