Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

великої відрази від пороку: згрубіла натура; нема любові до добра, цього прекрасного нахилу до справ богоугодних, що перетворюється в натуру, в звичку… Нема такої охоти подвизатися для добра, яка є для придбання майна. Кажу правду — що ж робити!

Сильно зітхнув старик…

— Павле Івановичу! у вас стільки волі, стільки терпіння. Ліки гіркі, але ж хворий приймає їх, знаючи, що інакше не одужає. У вас нема любові до добра, — робіть добро насильно, без любові до нього. Вам це поставлено буде в заслугу ще більшу, ніж тому, хто робить добро з любові до нього. Змусьте [себе] лише кілька раз, — потім матимете любов. Повірте, все робиться. «Царство нудиться»[246], — сказано нам. Тільки насильно пробираючись до нього… насильно треба пробиратися, брати його насильно. Ех, Павле Івановичу! адже [у] вас є ця сила, якої нема в інших, це залізне терпіння — і чи ж вам не здолати? Та ви, мені здається, були б богатир. Адже тепер люди — без волі всі, слабкі.

Помітно було, що слова ці впилися в саму душу Чичикову і зачепили щось славолюбне на дні її. Якщо не рішучість, то щось міцне і на неї схоже блиснуло в очах його…

— Афанасію Васильовичу! — сказав він твердо, — якщо тільки вимолите мені визволення і засоби виїхати звідси з яким-небудь майном, я даю вам слово почати інше [життя]: куплю сільце, зроблюся хазяїном, буду складати гроші не для себе, а для того, щоб допомагати іншим, робитиму добро, скільки буде сили; забуду себе і всякі міські об’їдання й бенкети, [1 нрзб.] почну просте, тверезе життя.

— Нехай Бог дасть вам силу в цьому намірі! — сказав зраділий старик. — Старатимуся скільки сили, щоб виблагати у князя визволення вам. Вдасться чи не вдасться, це Бог [знає]. В усякому разі, доля ваша, певне, полегшиться. Ох, Боже мій! Обніміть же, дозвольте мені вас обняти. Як ви мене, справді, порадували! Ну, з Богом, зараз же йду до князя.

Чичиков лишився [сам].

Все єство його потряслося і розм’якло. Розтоплюється і платина, найтвердіший з металів, що найдовше опирається вогневі: коли підсилиться в горні вогонь, дмухають міхи і підіймається нестерпний жар огню [вгору], — біліє тривкий метал і перетворюється також в рідину; піддається і найміцніший муж в горні нещасть, коли, посилюючись, вони нестерпним огнем своїм палять стверділе єство…

«Сам не вмію і не почуваю, але всіх сил докладу, щоб іншим дати відчути; сам лихий і нічого не вмію, але всіх сил докладу, щоб інших настроїти; сам поганий християнин, але всіх сил [докладу], щоб не подати спокуси. Буду трудитись, буду працювати в поті чола на селі, і заходжуся чесно, так, щоб мати добрий вплив і на інших. Що ж, справді, наче я вже зовсім нездатний! Є здібності до господарства; я маю нахил до ощадності, кмітливості і розсудливості, навіть постійності. Варто тільки наважитись…»

Так думав Чичиков і напівпробудженими силами душі, здавалося, щось вчував. Здавалося, єство його темним чуттям стало вчувати, що є якийсь обов’язок, котрий треба виконувати людині на землі, котрий можна виконувати скрізь, на кожному розі, незважаючи на всякі обставини, замішання й рухи, що літають навколо людини. І працьовите життя, віддалене від шуму міст і тих знад, які від неробства вигадала, занедбавши працю, людина, так сильно почало перед ним вимальовуватися, що він уже майже забув усю неприємність свого становища і, можливо, ладен був навіть подякувати небу за цей тяжкий [удар], якщо тільки випустять його і віддадуть хоч частину… Але… одностулкові двері його брудної комірчини розчинилися, увійшла чиновна особа — Самосвистов, епікуреєць, із себе молодець, у плечах аршин, ноги стрункі, чудесний товариш, гульвіса і продувна бестія, як висловлювались про нього самі товариші. У воєнний час чоловік цей наробив би чудес: його б послати куди-небудь пробратися крізь непрохідні, небезпечні місця, вкрасти під носом у самого ворога гармату — оце б його діло. Але за браком воєнного поприща, на якому, можливо, з нього зробили б чесну людину, він пакостив скільки міг. Незбагненна річ! химерні він мав переконання і правила: з товаришами він був хороший, нікого не продавав і, давши слово, додержував; але вище над собою начальство він вважав ніби за ворожу батарею, крізь яку треба пробиватися, користуючись всяким слабким місцем, проломом або недоглядом.

— Знаємо все про ваше становище, все почули! — сказав він, коли побачив, що двері за ним щільно зачинились. — Нічого, нічого! Не бійтесь: все буде полагоджено. Всі працюватимемо за вас і — ваші слуги. Тридцять тисяч на всіх — і нічого більше.

— Справді? — скрикнув Чичиков, — і я буду зовсім виправданий?

— Кругом! ще й відшкодування дістанете за збитки.

— І за труд?

— Тридцять тисяч. Тут уже все вкупі — і нашим, і генерал-губернаторським, і секретарю.

— Але, дозвольте, як же я можу?.. Мої всі речі… шкатулка… все це тепер запечатане, під наглядом…

— Через годину дістанете все. По руках, чи що?

Чичиков дав руку. Серце його билося, і він не довіряв, щоб це було можливо…

— Поки що прощайте! Доручив вам [сказати] наш спільний приятель, що головне — спокій і бадьорість духу.

«Гм! — подумав Чичиков, — розумію — юрисконсульт!»

Самосвистов зник. Чичиков, лишившись, все ще не довіряв словам, аж не минуло й години після цієї розмови, як була принесена шкатулка: папери, гроші — все в найкращому порядку. Самосвистов виступав як розпорядник: вилаяв поставлених вартових за те, що не пильні, наглядачеві наказав викликати ще солдатів для підсилення варти; взяв не тільки шкатулку, але відібрав навіть усі такі папери, які могли б чимсь компрометувати Чичикова, зв’язав усе це докупи, запечатав і звелів самому солдатові віднести негайно до самого Чичикова, як необхідні нічні і спальні речі, так що Чичиков разом з паперами дістав навіть і все тепле, потрібне для вкриття тлінного тіла його. Це швидке приставлення обрадувало його невимовно. Він пройнявся сильною надією, і вже почали йому знову мріятись якісь принади: увечері театр, танцюристка, за якою він упадав. Села і тиша почали здаватися блідішими, місто і шум — знову яскравішими, яснішими… О, життя!

А тим часом зав’язалася справа розміру безмежного в судах і палатах. Працювали пера писарів і, понюхуючи тютюн, трудилися казусні голови, милуючись, як художники, закрутистим рядком. Юрисконсульт, як таємний маг, незримо повертав усім механізмом, геть чисто всіх обплутав, перш ніж хто встиг оглянутись.