Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він не договорив, заридав голосно від нестерпного болю серця, повалився на стілець і відірвав зовсім роздерту полу фрака, яка ще теліпалася, і шпурнув її геть від себе і, запустивши обидві руки собі в волосся, про укріплення якого так дбав раніше, безжально рвав його, втішаючись болем, яким хотів заглушити нічим невгасимий біль серця.
Довго сидів мовчки перед ним Муразов, дивлячись на це незвичайне [горе], вперше ним бачене. А нещасний знавіснілий чоловік, що ще недавно пурхав кругом з розв’язною спритністю світської або військової людини, метався тепер в розтріпаному, непристойному [вигляді], в подертому фраку і розстебнених шароварах, [із] закривавленим розбитим кулаком, виливаючи хулу на ворожі сили, супротивні людині.
— Ох, Павле Івановичу, Павле [Івановичу]! яка з вас була б людина, коли б так само, і силою, і терпінням, та подвизалися б на добрий труд, маючи кращу мету! Боже мій, скільки б ви зробили добра! Коли б хоч хто-небудь з тих людей, які люблять добро, та доклав стільки сил для нього, як ви для добування своєї копійки, та зуміли б так пожертвувати для добра і власним самолюбством і шанолюбством, не жаліючи себе, як ви не жаліли для добування своєї копійки, — Боже мій, як процвітала б наша земля!.. Павле Івановичу, Павле Івановичу! Не те жаль, що винні ви стали перед іншими, а те жаль, що перед собою стали винні — перед багатими силами й дарами, які дісталися в уділ вам. Призначення ваше — бути великою людиною, а ви себе занапастили і згубили.
Є таємниці душі. Хоч би як далеко збочив від прямого шляху заблудший, хоч би як зачерствів почуттями безповоротний злочинець, хоч би як вгрузав твердо в своєму зіпсованому житті; але коли дорікнеш його ним самим, його ж таки достоїнствами, які він зганьбив у ньому, [все] похитнеться мимоволі, і весь він зворушиться.
— Афанасію Васильовичу, — сказав бідолашний Чичиков і схопив його обома руками за руки. — О, коли б пощастило мені визволитись, повернути моє майно! Присягаюся вам, почав би віднині зовсім інше життя! Врятуйте, благодійнику, врятуйте!
— Що ж можу я зробити? Я мушу воювати з законом. Припустімо, коли б я навіть і зважився на це; але ж князь справедливий — він ні за що не відступиться.
— Благодійнику! Ви все можете зробити. Не закон мене устрашить, — я перед законом знайду засоби, — а те, що безневинно мене кинуто в тюрму, що я загину тут, як собака, і що моє майно, папери, шкатулка… Рятуйте!
Він обняв ноги старика, облив їх слізьми.
— Ох, Павле Івановичу, Павле Івановичу! — говорив старик Муразов, хитаючи [головою]: — як вас засліпило це майно! Через нього ви й бідолашної душі своєї не чуєте.
— Подумаю й про душу, але врятуйте!
— Павле Івановичу! — сказав старик Муразов і спинився. — Врятувати вас не маю влади, ви самі бачите. Але докладу старань, яких можу, щоб полегшити вашу долю і звільнити. Не знаю, чи вдасться це зробити, але старатимусь. Якщо ж, паче чаяння, вдасться, Павле Івановичу, я попрошу у вас нагороди за труди: киньте всі ці зазіхання на оте набування. Кажу вам по честі, що коли б я і все втратив своє майно, — а його у мене більше, ніж у вас, — я не заплакав би. Їй-право, [річ] не в цьому майні, яке можуть у мене конфіскувати, а в тому, якого ніхто не може вкрасти і відняти! Ви вже пожили на світі досить. Ви самі називаєте життя своє судном посеред хвиль. У вас є вже чим прожити остачу днів. Оселіться собі в тихому куточку, ближче до церкви і простих, добрих людей; або, коли опановує сильне бажання залишити по собі нащадків, одружіться з небагатою доброю дівчиною, яка звикла до помірності і простого господарства. Забудьте цей галасливий світ і всі його звабливі примхи; нехай і він вас забуде: в ньому нема заспокоєння. Ви бачите: все в ньому ворог, спокусник або зрадник.
— Неодмінно, неодмінно! Я вже хотів, уже мав намір повести життя, як слід, думав заходитися біля господарства, упомірити життя. Демон-спокусник збив, зволік з путі, сатана, чорт, пекельне кодло!
Якісь невідомі доти, незнані почуття, для нього нез’ясовні, прийшли до нього, наче хотіло в ньому щось пробудитися, щось далеке, щось заздалегідь [?] пригнічене з дитинства суворим, мертвим повчанням, безпривітністю нудного дитинства, пустельністю рідної оселі, безсімейною самотністю, злиденністю і бідністю перших вражень, і неначе те, що [було пригнічене] суворим поглядом долі, що глянула на нього нудно, крізь якесь мутне, занесене зимовою хуртовиною вікно, хотіло вирватись на волю. Стогін злетів з уст його, і, приклавши обидві долоні до обличчя свого, скорботним голосом промовив він:
— Правда, правда!
— І пізнання людей, і досвідченість не допомогли на незаконній підставі. А коли б до цього та підстава законна!.. Ех, Павле Івановичу, навіщо ви себе згубили? Прокиньтеся, ще не пізно, є ще час…
— Ні, пізно, пізно! — застогнав він голосом, від якого у Муразова мало не розірвалося серце. — Починаю почувати, чую, що не так, не так іду, і що далеко збочив від прямої [путі], але вже не можу! Ні, не так вихований. Батько мені повторяв повчання, бив, змушував переписувати з моралістичних правил, а сам крав перед моїми очима у сусід ліс і мене ще змушував допомагати йому. Зав’язав при мені несправедливий позов; зіпсував сирітку, якої він був опікуном. Приклад сильніший від правил. Бачу, почуваю, Афанасію Васильовичу, що життя веду не таке, але нема
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.
