Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

— Ваша світлість! Я мерзотник і останній негідник, — сказав Чичиков голосом…[245] — Я справді брехав, я не мав ні дітей, ні родини; але, от Бог свідок, я завжди хотів мати дружину, виконати повинність людини й громадянина, щоб справді потім заслужити пошани громадян і начальства… Але, що за лихий збіг обставин! Кров’ю, ваша світлість! кров’ю треба було добувати насущне існування. На кожнім кроці спокуси і знади… вороги, і згубники, і крадії. Все життя було — наче вихор буйний або судно посеред хвиль, по волі вітрів. Я — людина, ваша світлість!

Сльози раптом ринули струмками з очей його. Він повалився в ноги князеві так, як був: у фраку наварінського полум’я з димом, в бархатному жилеті, атласному галстуку, чудесно пошитих штанях і зачісці на голові, що струмувала солодким диханням найкращого одеколону, і стукнувся лобом.

— Іди геть від мене! Покликати, щоб його взяли, солдатів! — сказав князь тим, що ввійшли.

— Ваша світлість! — кричав [Чичиков] і обхопив обома руками чобіт князя.

Почуття дрожу пробігло по всіх жилах [князя].

— Забирайтеся геть, кажу вам! — промовив він, силкуючись вирвати свою ногу з обіймів Чичикова.

— Ваша світлість! Не зійду з місця, поки не дістану милості, — говорив [Чичиков], не випускаючи, притискаючи чобіт князя до грудей і проїхавши разом з ногою по підлозі у фраку наварінського полум’я й диму.

— Геть, кажу вам! — говорив він з тим невимовним почуттям огиди, яке відчуває людина, бачачи найгидкішу комаху, що її не вистачає духу роздавити ногою. Він смикнув так, що Чичиков відчув удар чобота в ніс, губи і закруглене підборіддя, але не випустив чобота і дужче держав [його] в своїх обіймах. Два кремезні жандарми насилу відтягли його і, взявши попід руки, повели через усі кімнати. Він був блідий, пригнічений, в тому безтямно-страшному стані, в якому буває людина, що бачить перед собою чорну, неминучу смерть, це страховище, противне єству нашому…

В самих дверях на сходи назустріч — Муразов. Промінь надії раптом мигнув. В одну мить, з силою неприродною вирвався він з рук обох жандармів і кинувся в ноги здивованому старикові.

— Батеньку, Павле Івановичу! що з вами!

— Рятуйте! Ведуть в острог, на смерть… — Жандарми схопили його і повели, не дали навіть і дослухати.

Затхла, вогка комірчина із запахом чобіт і онуч гарнізонних солдатів, нефарбований стіл, два погані стільці, із залізними ґратами вікно, старенька піч, крізь щілини якої тільки димило, а тепла не давало, — от оселя, в яку посаджений був наш [герой], що вже починав зазнавати солодощів життя і привертати увагу співвітчизників в тонкому новому фраку наварінського полум’я й диму. Не дали навіть йому розпорядитися взяти з собою необхідні речі, взяти шкатулку, де були гроші, можливо, достатні… Папери, купчі на мертві [душі] — все було тепер у чиновників. Він повалився на землю, і безнадійний смуток хробаком звився коло його серця. З чимраз більшою швидкістю став точити він це серце, нічим не захищене. Ще день такого смутку, і не було б Чичикова зовсім на світі. Але й над Чичиковим не дрімала чиясь всеспасаюча рука. Через годину двері тюрми відчинилися; увійшов старик Муразов.

Коли б змученому палючою спрагою, вкритому порохом і курявою дороги, виснаженому, знеможеному мандрівникові влив хтось у пересохле горло струмінь джерельної води, — не так би нею освіжився, не так оживився, як оживився бідолашний [Чичиков].

— Рятівниче мій! — сказав Чичиков, раптом схопившись з підлоги, на яку упав смутком шматований, раптом його руку швидко поцілував і притис до грудей. — Хай Бог віддячить вам за те, що одвідали нещасного.

Він залився слізьми.

Старик дивився на нього скорботно-болісними очима і говорив тільки:

— Ох, Павле Івановичу! Павле Івановичу, що ви наробили!

— Що ж діяти! Згубила клята! Не знав міри; не зумів вчасно спинитися. Сатана клятий спокусив, вивів з меж розуму й благорозумності людської. Переступив, переступив! Та ж тільки як можна так-от вчинити? Дворянина, дворянина, без суду, без слідства, кинути в тюрму!.. Дворянина, Афанасію Васильовичу! Та як же не дати часу зайти до себе, розпорядитися з речами? Адже там у мене все залишилося тепер без догляду. Шкатулка, Афанасію Васильовичу, шкатулка, адже там усе майно. Потом надбав, кров’ю, роками праці, бідувань… Шкатулка, Афанасію Васильовичу! Адже все покрадуть, розтягнуть! О, Боже!

І, не мавши сили здержати порив смутку, що знову підкотився до серця, він гучно заридав, голосом, що пройшов крізь товщу стін острога і глухо озвався вдалині, зірвав із себе атласний галстук і, вхопившись рукою коло коміра, розірвав на собі фрак наварінського полум’я з димом.

— Ах, Павле Івановичу! Як вас засліпило це майно! Через нього ви не бачили страшного свого становища.

— Благодійнику, врятуйте, врятуйте! — розпачливо закричав бідолашний Павло Іванович, повалившись йому в ноги. — Князь вас любить, для вас усе зробить.

— Ні, Павле Івановичу, не можу, хоч би як хотів, хоч би як бажав. Ви підпали під невблаганний закон, а не під владу якоїсь людини.

— Спокусив шельма сатана, напасник роду людського!

— Благодійнику, врятуйте, врятуйте, — розпачливо закричав бідолашний Павло Іванович…

Ударився головою в стіну, а рукою грюкнув по столу так, що розбив до крові кулак; та ні болю в голові, ні жорсткості удару не відчув.

— Павле Івановичу, заспокойтеся, подумайте, як би примиритися з Богом, а не з людьми; про бідну душу свою помисліть.

— Але ж доля яка, Афанасію Васильовичу! Чи випала хоч одній людині така доля? Адже з терпінням, можна сказати, кривавим, добував копійку, трудами, трудами, не то щоб кого пограбував або казну обікрав, як це роблять. Для чого добував копійку? Для того, щоб [у достатках остачу днів прожити; залишити щось дітям, яких хотів мати для блага, для служби вітчизні]. От для чого хотів надбати! Схибнув, що й казати, схибнув… що ж подієш? Але ж схибнув тільки тоді, коли побачив, що прямою дорогою не візьмеш і що кривою дорогою більше навпростець. Але ж я трудився, я примудрявся. Якщо брав, то з багатих. А ці мерзотники, що по судах, беруть тисячі з казни, небагатих людей грабують, останню копійку луплять з того, в кого нема нічого!.. Що ж за нещастя таке, скажіть, — кожного разу,