Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

Та облишивши Хлобуєва, вернімося до Чичикова…

А тим часом справді по судах ішли прохання за проханням. Знайшлися родичі, про яких і не чув ніхто. Як птахи злітаються на мертвечину, так усе налетіло на багатюще майно, що лишилося від старої. Доноси на Чичикова, на фальшивість останньої духівниці, доноси на фальшивість і першої духівниці, докази про крадіжку і затаєння сум. З’явилися навіть докази на Чичикова в купівлі мертвих душ, у провозі контрабанди в часи перебування його ще при митниці. Викопали все, дізналися про його попередню історію. Бог зна звідки все це пронюхали й знали; тільки були докази навіть і на такі діла, про які, думав Чичиков, крім нього й чотирьох стін, ніхто не знав. Поки що все це було ще судейською таємницею і до вух його не дійшло, хоча вірна записка юрисконсульта, яку він незабаром одержав, дещо дала йому зрозуміти, що каша завариться. Записка була короткого змісту: «Спішу вас повідомити, що зі справою буде клопіт, але пам’ятайте, що турбуватись ніяк не слід. Головне — спокій. Владнаємо все». Записка ця заспокоїла зовсім його. «Ця людина справжній геній», — сказав Чичиков. На довершення хорошого, кравець в цей час приніс одяг. [Чичиков] відчув бажання сильне подивитися на самого себе в новому фраку наварінського полум’я з димом. Натягнув штани, які обхопили його чудесно з усіх боків, так що хоч малюй. Стегна так славно обтягло, литки теж; сукно обхопило всі дріб’язки, надавши їм ще більшої пружності. Як затягнув він позаду себе пряжку, живіт став наче барабан. Він ударив по ньому тут щіткою, додавши: «Та й який же дурень! а в цілому він складає картину». Фрак, здавалося, був пошитий ще краще від штанів: ні найменшої зморшки, всі боки обтягнуті, вигнувся на перехваті, показавши весь його перегин. На зауваження Чичикова, [що] під правою пахвою трохи давило, кравець тільки посміхався: від цього ще краще прилягало по талії. «Будьте спокійні, будьте спокійні, щодо роботи, — повторював він з неприхованим торжеством. — Крім Петербурга, ніде так не пошиють». Кравець був сам з Петербурга і на вивісці виставив: «Іноземець з Лондона й Парижа». Жартувати він не любив і двома містами відразу хотів заткнути пельку всім іншим кравцям так, щоб надалі ніхто не з’явився з такими містами, а хай собі пише з якого-небудь «Карлсеру» або «Копенгара».

Чичиков великодушно розплатився з кравцем і, залишившись на самоті, почав розглядати себе на дозвіллі в дзеркалі, як артист з естетичним почуттям і con amore[244]. Виявилось, що все якось було ще краще, ніж раніше; щічки інтересніші, підборіддя привабливіше, білі комірці давали тон щоці, атласний синій галстук давав тон комірцям, новомодні складки маніжки давали тон галстукові, багатий бархатний [жилет] давав [тон] маніжці, а фрак наварінського диму з полум’ям, виблискуючи, як шовк, давав тон усьому. Повернувся вправо — гарно! Повернувся вліво — ще краще! Згин такий, як у камергера або в такого пана, який так [і] чеше по-французькому, який, навіть і розсердившись, вилаятись не вміє російською мовою, а розпече французьким діалектом: делікатність така! Він спробував, схиливши голову трохи набік, набрати пози, немовби адресувався до дами середніх літ і новітньої освіти: виходила просто картина. Художнику, бери пензель і малюй! Від задоволення він проробив тут же легкий стрибок, на манір антраша. Здригнувся комод, і хряснула на землю склянка з одеколоном; та це не спричинило ніякого замішання. Він назвав, як і слід було, нерозумну склянку дурепою і подумав: «До кого тепер найперше з’явитися? Найкраще…» Аж раптом в передпокої — немов якесь дзенькання чобіт із шпорами, і жандарм в повному озброєнні, [наче] в особі його було ціле військо: «Наказано зараз же з’явитися до генерал-губернатора!» Чичиков так і похолов. Перед ним стовбичило страховище з вусами, кінський хвіст на голові, через плече перев’язь, через друге перев’язь, величезний палаш, почеплений на боці. Йому здалося, що на другому боці висіла й рушниця і чортзна-що: ціле військо в одному тільки! Він почав було заперечувати, [страшило] грубо заговорило: «Наказано зараз же!» Крізь двері в передпокій він побачив, що там мелькало друге страшило; глянув у вікно — і екіпаж. Що тут робити? так, як був, у фраку наварінського полум’я з димом, мусив сісти і, тремтячи всім тілом, поїхав до генерал-губернатора, і жандарм з ним.

У передній не дали навіть і отямитись йому. «Ідіть! вас князь уже жде», — сказав черговий чиновник. Перед ним, як у тумані, мигнув передпокій з кур’єрами, що приймали пакети, потім зала, через яку він пройшов, думаючи тільки: «От як схопить, та без суду, без усього, прямо в Сибір!» Серце його забилося з такою силою, з якою не б’ється навіть у найревнивішого полюбовника. Нарешті відчинились фатальні двері: очам явився кабінет з портфелями, шафами й книгами і князь, гнівний, як сам гнів.

«Згубник, згубник! — сказав Чичиков. — Він мене роздере, як вовк ягня».

— Я вас пощадив, я дозволив вам залишитися в місті, тоді як вам треба б в острог; а ви заплямували себе знову найбезчеснішим шахрайством, яким будь-коли заплямувала себе людина! — Губи князя тремтіли від гніву.

— Яким же, ваша світлість, найбезчеснішим вчинком і шахрайством? — спитав Чичиков, тремтячи всім тілом.

— Жінка, — промовив князь, підступаючи трохи ближче і дивлячись прямо в вічі Чичикову, — жінка, яка підписувала під вашу диктовку духівницю, схоплена і стане з вами на очну ставку.

Світ потьмарився в очах Чичикова.

— Ваша світлість! Скажу всю істину діла. Я винен, справді, винен; але не так винен: мене обмовили вороги.

— Вас ніхто не може обмовити, тому що у вас мерзот в кілька раз більше від того, що може [вигадати] останній наклепник. Ви за все життя, я думаю, не робили небезчесного діла. Кожна копійка, добута вами, добута найбезчесні[шим способом], є лиходійство і найбезчесніше діло, за яке батіг і Сибір! Ні, тепер годі! З цієї ж хвилини будеш відведений в острог і там, разом з останніми мерзотниками й розбійниками, ти мусиш [ждати] вирішення долі своєї. І це милостиво ще, тому що [ти] гірший від них у кілька [разів]; вони в сіряку і в кожусі, а ти… — Він глянув на фрак наварінського полум’я з димом і, взявшись за шнурок, подзвонив.

— Ваша світлість, — скрикнув Чичиков, — згляньтеся! Ви батько родини. Не мене пощадіть — стару матір!

— Брешеш, — скрикнув гнівно князь. — Так