Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

-Я щось говорила уві сні?

-Ні, тільки плакала.

-Питаю, бо не можу згадати кошмару. Так перелякалась, що все з голови вилетіло.

Гордій почав шукати свій телефон, щоб подивитись котра година. А насправді, щоб непомітно відвернутись від дівчини, яка намагалась вправно брехати. Добре вона все пам’ятає, та не хоче йому розповідати. Теж болюче минуле, яким аж надто складно ділитись. Що вже встигла пережити бідолашна відомо лише їй. Хай так і залишається. Можливо, колись поділиться, якщо сама захоче.

Чоловік невдоволено видихнув від споглядання екрану, заховав стільниковий у внутрішню кишеню куртки і поспіхом направився до виходу. Вже у дверях знову звернувся до Уляни.

-Я поїду на роботу, а ти залишайся поки тут. Внизу є ресторан, там вже оплачений сніданок. На обід сама вирішуй куди підеш. Гроші на столику. Я буду ввечері. Гарного дня!

- І тобі!

 Кинув короткий погляд із награною усмішкою на обличчі і закрив за собою двері. «І тобі», - дивно. Та Уляна, яку Гордій знає, відповіла б геть по іншому. Вона б відмовилася від грошей, невдоволено скривила обличчя на вказівки, і додала кілька гостреньких слів на прощання. А ця, із милим обличчям і радісними оченятами – несправжня. Ну що ж, має право ховати себе справжню. Та щось всередині Гордія починало відчутно бунтувати такими митями. Він хотів знати про дівчину все, навіть те, чого йому неможна знати. І це не банальна цікавість, а щось набагато глибше. Щось, чого він поки сам не може у собі розібрати.