The wandering pen - Поки ми мовчимо, The wandering pen

Це сталося без слів.
Жодне “ти мені подобаєшся”, жодне “я тебе кохаю” не було вимовлено. Але воно вже давно жило між ними.
Він підійшов ближче, коли вона загасила світло.
Ліжко було вузьке, ковдра одна. І тиша — звична.
Лія лягла на бік. Відчула його тепло позаду.
— Можна? — прошепотів він.
Вона не відповіла. Просто взяла його руку й поклала собі на живіт.
Туди, де поки ще не було нічого. Але вже зароджувалось життя — не лише фізичне.
Його дотик був обережний. Не голодний. Не пристрасний.
А дбайливий. Як дотик того, хто дуже довго був сам. І більше не хоче.
Вони залишились так.
Потім повільно обернулась до нього.
Пальці знайшли його шию. Їхні губи зустрілись не як вибух — як зцілення.
Це не була перша ніч. Це була перша ніч спокою.
І вранці вона прокинулась, відчуваючи, як він дихає їй у волосся.
І знала — хай би що було далі — цей момент буде з нею завжди.

А тепер — нові виклики.
Було тихо.
Було тепло.
Було по-справжньому.

А тепер — нові виклики.

І саме тому Лія одразу насторожилась, коли в двері подзвонили о сьомій ранку.

Даніель вийшов у коридор, ще сонний.Відчинив.За порогом стояла жінка. Висока, в темному пальто, з поглядом, який не терпить запитань.

— Ви Даніель? 

— Так.

— Я представниця комісії з військових справ. Ми шукаємо вас уже тиждень

.Він одразу напружився.

— Я повернувся сам. Я пройшов медичну комісію. Чекаю на документи.

— Це все добре. Але у вашому особовому є деякі “невідповідності”. І ще — інформація про ваш шлюб.

— Що з ним?Жінка глянула повз нього — і побачила Лію, яка стояла за спиною, загорнута в плед.

— Ви його дружина?Лія кивнула. Жінка зупинилась на секунду.

— Вас обох запрошено на слухання. Питання: чи є ваш шлюб юридично дійсним. Є скарга. Анонімна.

Даніель ледь стримався.

— Коли?

— Завтра.О 14:00. Ось повістка.Вона простягнула конверт.І пішла.Лія мовчала.

— Це Максим, — сказав Даніель, стискаючи папір.

— Напевно.

— Або хтось із тих, хто не повірив, що я просто так одружився.

— А ти справді “просто так”?

Він подивився на неї.Довго. Мовчки.Потім узяв її руку.— Зараз — уже ні.

Квартира ніби охолола.

Не фізично — емоційно. Відкриті вікна. Порожні погляди. Слова, які не вимовляються.Даніель сидів на підвіконні, крутив у руках повістку.Лія стояла на кухні, спираючись на стіл.

— Якщо вони вирішать, що це шлюб заради користі… — почала вона.

— Вони можуть анулювати його. І штраф. І навіть справу завести, — відповів він різко.

— А якщо спитають… чому я погодилась?

— Скажеш правду.

— А яка вона, Даніелю?Він замовк. Подивився на неї — втому в очах, страх, але ще більше — образу.

— Для тебе це було все ще “гра”? Документ, щоб не повертатись?

— Ні! — голос став гучним. Він підвівся. 

— Але саме тому це боляче. Бо я… не встиг сказати, що більше не хочу, щоб це було формально.Бо якщо зараз усе зруйнується — це вже не просто “шлюб фіктивний”. Це… ти і я.

Лія не плакала. Лише стискала чашку в руках.

— Я боялась, що знову втрачу тебе. А тепер боюсь, що навіть не зможу тримати тебе юридично.

— А ти хочеш тримати мене “юридично”?

— Я хочу тримати тебе по-справжньому!Ці слова повисли в повітрі.Голосно. Без музики. Без романтики.Він підійшов. Обережно.Вперше — опустився перед нею на коліно. Не як пропозиція. Як визнання.

— Якщо завтра нас змусять доводити, що ми “реальні”…

— То ми доведемо.

— Але… якщо доведемо — чи ти залишишся зі мною не через папери, а просто?Вона подивилась йому в очі.

— Я вже...Вибрала. Прийняла. І залишаюсь не через печатку, а тому, що без тебе — тиша знову болить.