The wandering pen - Поки ми мовчимо, The wandering pen

Було пізно. Дощ стукав у вікна — той самий дощ, що колись супроводжував їхнє перше прощання.
Лія сиділа на підлозі в своїй улюбленій сорочці й пила тепле какао.
Даніель зайшов, сів поруч. Не питаючи дозволу.
Просто сів — так, ніби завжди мав там бути.
Вони мовчали. Тільки звук дощу та ритмічне дихання.
— Я колись боявся тиші, — сказав він.
— А тепер?
— Тепер вона — єдине, в чому я тебе чую.
Вона поклала голову йому на плече. Йому стало тепліше, ніж від будь-якої ковдри.
Він не рухався. Тільки гладив її волосся. Повільно, ніжно.
— Я не знаю, що між нами, — прошепотіла Лія.
— А нам обов’язково це знати?
— Просто хочеться бути певною...
— У чому?
— Що ти не зникнеш знову.
Він мовчав. Потім легенько повернув її обличчя до себе.
Їхні лоби торкнулись. Пальці сплелись.
— Я теж боюсь зникнути. Тільки тепер не через війну. А через те, що... вперше хочу залишитись.
І вони залишились так.
Ні поцілунків. Ні обіцянок.
Просто поруч. Тепло. Живі

Він залишався на ніч рідко.
Іноді просто сидів у неї на кухні, поклавши руки на стіл, як ніби боявся щось розбити.
Вона готувала чай. Не питала нічого. І він — мовчав. Але це мовчання вже не тиснуло. Воно — обіймало.

Одного вечора він приніс їй маленьку коробку.

— Не лякайся. Це не обручка, — посміхнувся.
— Уже полегшення, — відповіла вона.

У коробці — ключ.

— Я не знаю, як буде. Але якщо я знову зникну — хочу, щоб у тебе був доступ до всього, що я залишив.
— А якщо не зникнеш?

— Тоді, може, дам тобі запасний. І скажу: це ключ не від речей. А від мене.

Вона взяла його. Повільно.

— Я не знаю, чи вмію тримати когось, хто вже йшов.

— А я не знаю, як бути поруч, коли боюсь знову зникнути.

Вони посміхнулись. Сумно. Але чесно.

У ту ніч він залишився.

І вперше за довгий час — не між ними, не поруч, а в її ліжку, в її житті, в її снах.