The wandering pen - Поки ми мовчимо, The wandering pen

Дні йшли повільно.
Він приходив — іноді з кавою, іноді просто з тишею.
Вона не питала, чим він займається. Він не питав, чи вона чекає.
Вони сиділи на кухні. Вона щось різала, він — мовчки чистив мандарини. Запах цитрусу наповнював простір між ними.Лія дивилась на нього й думала:
Можливо, любов — це не коли тебе тримають. А коли тебе не бояться залишити поруч, навіть у тиші.
— Тобі сняться сни? — тихо спитала вона.
— Лише один. 
— Який?
— Що я знову в землі. Без голосу. А ти кличеш — і не чуєш, що я відповідаю.
Вона стиснула пальці.
— У мене інший. Що ти стоїш у дверях. Але не заходиш.
— Це не сон. Це зараз.
Тиша знову накрила.
Він залишився на ніч. Не в ліжку. Просто поруч — на підлозі, у спальнику. Як у бліндажі.
Вранці вона прокинулася першою.
Підійшла до нього.
Він спав. На обличчі — неспокій. Навіть у сні.
Лія нахилилась, доторкнулась до його плеча.
Він здригнувся. Відкрив очі. І одразу взяв її руку.
— Я тут, — прошепотіла вона.
— І я.
Вони майже не говорили.
Вранці — кава. Інколи з поглядом, інколи без.
Ввечері — тихі кроки по квартирі, легкий дотик плеча, коли випадково проходили повз одне одного.
У кімнаті панував спокій, що нагадував туман після грози. Все ще вологий, але вже не страшний.
Даніель проводив час біля вікна.
Лія — на кухні, варила супи, які майже ніхто не їв.
Вона почала читати. Книги, які лежали давно. Часом уголос.
— «...і в ту мить вона зрозуміла, що мовчання — теж мова».
Він підняв погляд, але не прокоментував.
Якось увечері він розвісив прання.
Вона спостерігала.
Його руки були обережними, як у хірурга. Але коли він тримав її футболку — довше, ніж потрібно.
— Вона пахне тобою, — сказав він.
— Це моя футболка, — всміхнулась вона.
— А я все ще відчуваю тебе в дрібницях. Навіть коли ти мовчиш.
— Це значить, що я все ще тут?
Він кивнув.
— І я теж.
Того вечора вони заснули на одному дивані. Не в обіймах. Просто поряд.
І тиша була вже не порожня, а тепла.