The wandering pen - Поки ми мовчимо, The wandering pen

Минуло майже два місяці.
Лія змирилася. Не повністю — але навчилася дихати без постійного болю в грудях. Вона почала записувати свої думки в блокнот — сторінки були повні недописаних листів до нього.
Часом їй здавалось, що він поруч. Як тінь. Як спогад. Як відлуння голосу у снах.
Вона звикла до мовчання.І час від часу — заходила в телеграм-канали, шукала списки. Читала повідомлення з надією, яка боліла.
Але його імені не було. Ні серед загиблих. Ні серед живих.
Просто — ніде.Аж одного вечора — хтось постукав у двері.

 Неочікувано. Гучно. Різко.
Відчинивши, вона спершу не повірила.
На порозі стояв він. Даніель.
У цивільному. Побритий наголо. Виснажений. Зі шрамом під правим оком. Але — живий.
— Привіт, — тихо сказав він.
Лія не дихала.
— Це… сон?
— Я не знаю, як пояснити. Нас накрило. Я був поранений. Без документів. У госпіталі далеко. Без зв’язку. Я думав, ти вже… — він зробив паузу. — Я не знав, чи ти ще чекаєш.
Вона не відповідала.
— Я… була впевнена, що ти мертвий, — прошепотіла. — У мене є твій лист.
— Я написав його… про всяк випадок.
— Ти сказав, що не встигнеш повернутись.
— Але я тут.
Сльози покотились по її щоках.
Але в цих сльозах уже не було горя. Тільки біль, що нарешті мав куди вийти.
Вона підійшла ближче. Подивилася в його очі. Доторкнулась до його щоки.
— Я поховала тебе всередині. І зараз... не знаю, як тебе повернути.
Він обійняв її. Обережно. Ніби боявся розбити.
— Дай мені час. Я теж себе ще не повернув.

Він залишився. Не одразу в неї. Спершу — у знайомих. Він сказав:
— Я не хочу вдертись у твоє життя. Я вже один раз зник.
— І знову з’явився, — відповіла вона. — Це не щось, до чого звикаєш одразу.

Вони бачилися щодня, але щось було інакше.
Тепер між ними було мовчання, якого раніше не було. Ніби кожне слово могло зачепити шрам. Її або його.
Одного вечора він приготував вечерю. Сам. Приніс до неї.
Вони їли мовчки.
— У тебе руки тремтять, — помітила вона.
— Привіт, ПТСР, — сказав він з легкою іронією, що приховувала темряву.
— Ти ж можеш говорити зі мною.
— А ти? — глянув він. — Ти можеш?
І вона зрозуміла — обоє носять на собі непроговорене. І обоє бояться.
Уночі, коли він ішов, вона зупинила його на порозі.
— Ти справді не зникнеш знову?
Він відповів не одразу.
— Навіть якщо зникну — знай, це не через тебе. Це… через мене.
— Я не хочу знову ховати тебе всередині, — сказала вона.
Він підійшов ближче. Торкнувся її щоки.
— Дай мені час. Я не знаю, як бути живим після того, як я був “мертвим”.
Вони залишились так — мовчки, поруч.
Не як закохані. Не як подружжя.
Як двоє людей, які вже втратили одне одного — і вчаться бути знову.