The wandering pen - Поки ми мовчимо, The wandering pen

Одного вечора Лія поверталась додому пізно. Вона вийшла з маршрутки і помітила, що хтось іде слідом. Спочатку здалось — випадковість. Але за поворотом вона зупинилась — і він теж. Впізнала його за кроками. За тінню.
— Максим. Що ти робиш? — голос тремтів, але очі були тверді.
— Ти думала, я так просто зникну? Я бачив, як він приходить до тебе. Ти справді віриш, що він тебе кохає? У нього є хтось. Я бачив, як він з кимось говорив. Близько. Не як з чужою.
— Що ти несеш?
— Я не вигадую. Я стежив. Він не той, ким здається.
Вона мовчала. Не тому, що повірила. А тому, що страх проник уже всередину.
Максим підступив ближче. Занадто близько.
— Ти маєш бути зі мною. Не з ним. Інакше... — він не договорив, але його погляд усе сказав.
І тут на вулиці з’явився Даніель. Випадково? Можливо. Але він побачив усе.
— Відійди від неї, — голос його був тихий, але кожне слово — як наказ.
Максим не рухався.
— А що? Вдариш мене? Солдатик?
— Якщо ти ще раз її торкнешся — я подбаю, щоб тебе більше не було в її житті. Ні в реальному, ні в юридичному сенсі. Зрозумів?
Максим відступив. Зник у темряві. Але страх лишився.
Даніель повернувся до Лії:
— Він переслідував тебе?
Вона кивнула. Він обійняв її, мовби вперше по-справжньому.
— Тепер я точно знаю, що хочу бути твоїм чоловіком не тільки на папері.

Після того вечора Лія довго не могла заснути. Даніель мовчав. Він став уважнішим, ніж раніше — навіть ніжнішим. Але водночас... далеким. Його погляд ніби дивився крізь неї. Його руки — поруч, але ніби не торкаються.
Він знову почав зникати. Спочатку на кілька годин. Потім — на ніч. Пояснень не було. І Лія не питала. Але тримати в собі це починало розривати її зсередини.
Одного вечора вона зважилась.
— Скажи, де ти був учора. І позавчора. Не бійся — я не ревную. Просто...
— Просто ти не довіряєш, — перервав він. Голос був спокійний. Занадто.
— Я просто хочу знати, що з тобою. Я не хочу прокинутись і дізнатись, що тебе більше немає.
Тиша.
— Мене знову викликають, — сказав він. — Це буде не на день. І навіть не на тиждень.
— Коли?

—Завтра зранку.
У неї стиснулось все всередині. Але вона кивнула.
— А чому одразу не сказав?
— Бо не хотів бачити в твоїх очах те, що зараз бачу.
— Що саме?
— Страх. І щось ще гірше — надію, що я не поїду. А я мушу.
Він обійняв її міцно. Без слів.
Вона заплющила очі, намагаючись запам’ятати запах його шкіри, тепло його рук, вагу його тіла поруч.
Бо в глибині себе вже знала — можливо, саме це залишиться в ній найдовше
Цієї ночі вони не спали. Просто лежали поруч, тримаючись за руки.
А на ранок його вже не було. Лише записка:
“Я обіцяв, що повернусь. Обіцяю ще раз. Але якщо не встигну — пам’ятай: я був щасливий саме з тобою.”
Вона перечитувала ці слова знову і знову.
“...але якщо не встигну...”

Вона тримала аркуш як щось живе.
І вголос прошепотіла:
— Ти маєш встигнути. Маєш. Бо я ще не встигла сказати тобі, що люблю.
І коли через кілька днів в новинах з’явилась інформація про обстріл, про втрати, про поранених…її серце перестало дихати. Бо його імені не було серед загиблих. Але й серед живих — теж.Просто… тиша.
І ця тиша кричала голосніше за будь-які повідомлення...