The wandering pen - Поки ми мовчимо, The wandering pen

Одного вечора Лія стояла біля під’їзду, притулившись до холодної стіни, коли раптом почула знайомий голос.

— Ліє, привіт. Давно не бачилися.

Вона обернулася і побачила його — колишнього. У руках він тримав букет квітів, посмішка на обличчі була такою ж легкою, ніби між ними нічого не трапилося.

— Я чув, що ти вийшла заміж... серйозно? За когось, кого ти ледь знаєш? — його голос був сповнений сумніву і навіть легкого докору.

Лія вже хотіла відповісти, але раптом позаду почувся інший голос — знайомий і твердий:

— Вона вийшла за мене. І не твоя справа, як довго ми знайомі.

Даніель стояв, схрестивши руки, дивлячись колишньому прямо в очі. Його погляд не був агресивним — він був холодним і спокійним, але цієї тиші вистачало, щоб повітря між ними стало важким і напруженим.

— Ти серйозно думаєш, що вона буде з тобою по-справжньому? Ти ж навіть не жив тут. Вона просто... — колишній почав говорити, але не встиг закінчити.

— Досить, — перебила Лія, голосом, який самій їй здалося надто твердим. — Це не твоя справа. І більше ніколи не буде.

Колишній глянув на неї ще на мить, потім кинув квіти на лавку і, мовчки, пішов.

Лія відчула, як серце калатало в грудях. Даніель мовчав, і вона знала — він теж відчуває цю напругу.

— Вибач, — нарешті прошепотів він, — я не хотів ставити тебе в таку ситуацію. Просто… я не знав, що тебе ще хтось тримає.

Вона знизала плечима, відчуваючи, як в грудях стискається щось нове, невідоме.

— Мене ніхто не тримає, — сказала вона, опускаючи очі. — Але це все нове для мене. І трохи лякає. Мабуть, я ще не закохалась… або ж просто боюсь це визнати.

Тиша розтягнулася між ними — важка і важлива. Він довго дивився на неї, не відводячи очей.

Тиша розтягнулася між ними, важка і важлива. Він дивився на неї довго, не відводячи очей.

— А якщо це справжнє? — тихо промовив Даніель. — Якщо ти вже закохана, але ще не усвідомлюєш цього?

Вона мовчала, не тому, що не могла відповісти. Просто в цю мить її серце шепотіло їй правду — зовсім не вигадану.Лія відчула, як страх повільно відступає, поступаючись місцем чомусь теплому й новому. Можливо, це і є кохання.

Після того вечора вони не бачилися декілька днів. Лія іноді  писала , а Даніель відповідав коротко. Він знову замикався в собі — як тоді, на самому початку. Тільки тепер Лії було не байдуже. І це лякало її ще більше.
На четвертий день вона вийшла з під’їзду — і знову натрапила на нього.
Ні, не Даніеля. Колишнього. Максима.
— Я не можу просто отак відпустити тебе, — сказав він тихо. — Ти ж знаєш, що це все несерйозно. Що він тебе не кохає.
— А що, ти кохав? — запитала вона. — Тоді чому я була сама, коли мені було найважче? Чому я була сама, коли дізналася про твою зраду? Коли знайшла ті повідомлення? Ти розбив мою довіру, і після цього між нами нічого не залишилось.
— Я помилився. Але я хочу все виправити. Дай мені шанс. Хоча б поговорити.
— Уже пізно, Максе. В мене є чоловік.
— Фіктивний чоловік.
— Я більше не впевнена, що це “фіктивно”.
Максим стиснув щелепу, погляд став жорсткішим.
— Ти помилишся. І коли зрозумієш — я ще буду тут. Але чи ти ще будеш потрібна мені — не впевнений.
Лія пішла мовчки. Цього разу без тремтіння. Вона вже не була тією, що сумнівалась у собі. Але коли вночі відкрила телефон і не побачила жодного нового повідомлення від Даніеля — щось знову защеміло в серці.
“Я роблю це правильно?” — думала вона.
“А раптом Максим мав рацію?”
І тільки зранку, коли на екрані з’явилось одне коротке повідомлення —
“Я не знаю, як бути твоїм чоловіком. Але хочу вчитись.”
— вона заплющила очі. І вперше за довгий час усміхнулась по-справжньому.
Все ніби налагоджувалось. Даніель почав знову приходити до неї, іноді мовчки, іноді з квітами, іноді просто — бути. Вони ще не говорили про “нас”. Але вже обоє розуміли, що це більше, ніж папери.

P.S Якщо вам сподобалась книга, ви можете поставити зірочки вам не складно а мені приємно знати,що комусь подобається.За бажанням пишіть свої враження від книги.