The wandering pen - Поки ми мовчимо, The wandering pen

Мир — це не коли більше не стріляють.
Це коли ти навчаєшся знову класти ніж і виделку на стіл.
А не ховати їх у кишеню, про всяк випадок.
Лія прокинулась першою.
Даніель спав. Спокійно. Без криків, без зойків. Просто — спав.
Вона приготувала сніданок. Поставила дві чашки. Поглянула у вікно.
Люди ходили, трималися за руки, вигулювали собак.
Так виглядає мир, подумала вона.
Але коли Даніель зайшов на кухню, його погляд був іншим.
— Я не знаю, як це — бути “просто чоловіком”. Не героєм. Не солдатом. Не тим, кого чекають. А тим, з ким прокидаються.
— А я не знаю, як бути “дружиною в мирі”. Я навчилась чекати, мовчати, тримати. А тепер…
Вони посміхнулись.
Несміливо.
І сіли снідати.
Мирно. Разом.
І з цього починалось щось нове.

Дякую, що пройшли цю історію разом зі мною — з Лією, з Даніелем, з тишею, в якій вони шукали одне одного.

Ця історія — про чекання, мовчання, силу і ніжність, які не завжди потребують гучних слів. Про любов, що не кричить, але тримає за руку — навіть коли все навколо мовчить.

Якщо вам було затишно у цих рядках — я щаслива.

Але їхня історія ще не завершена. Вони щойно навчилися жити в мирі.
А що далі? Як будувати буденність після бурі? Як не втратити себе в тому, що зветься "нормальне життя"?

✨ Продовження цієї історії — попереду.
Очікуйте "Поки ми поруч " — про нові ранки, інші випробування й любов, яка росте вже не в темряві, а на світлі.

Дякую, що були тут.

Кінець