The wandering pen - Поки ми мовчимо, The wandering pen

Вечір перед слуханням був мов застигле повітря.
У квартирі не було звуків, окрім подихів.
Лія лежала в ліжку, очима в стелю. Даніель — поруч, але обличчям у темряву.
— Ти не спиш? — тихо спитала вона.
— Ні.
— Думаєш?
— Про все.
Вона повернулась до нього. Торкнулась пальцями плеча.
— Ми не мусимо завтра доводити, що любимо.
— Але саме це доведеться зробити.
— Ні. Ми маємо просто бути справжніми. Навіть якщо це ще не “любов”, а щось… інше.
— Ти думаєш, це “не любов”? — він глянув на неї.
— Я думаю, що ще не вмію називати це так. Але кожного разу, коли тебе немає — мені ніби бракує половини кисню.
Він взяв її руку. Притиснув до грудей.
— Я живий не тому, що вижив. А тому, що маю куди повертатись.
— Повертайся завтра — до мене. Не до форм, не до РАЦСу. Просто до мене.
Вони заснули вперше справжньо. Без страху. Вдома.

Ранок.
Дощ. Люди в коридорі. Очікування. Стихійний страх.
Даніель тримає її за руку. Міцно.
Вона — у простій сукні. Без макіяжу. Але в очах — вогонь.
Перед входом — Максим. Стоїть із документами. Помічає їх. Посміхається, криво.
— Ну що, готові  до  війни за кохання?
—Так готові боротися за  право бути щасливими без твоєї присутності, — спокійно відповідає Лія.
— Тільки не забудь, що неправду завжди видно. Особливо тим, хто сам через неї пройшов.
Вони проходять повз.
Не обертаючись.
Вони вийшли з будівлі мовчки. Сонце світило так буденно, ніби нічого не сталося. Люди проходили повз, усміхались, говорили про погоду. А в неї в голові стояла тільки одна фраза:
“Ваш шлюб визнано дійсним.”
Даніель тримав її за руку. Не міцно. Просто — не відпускав.

— Ну… тепер ми “офіційно офіційні”, — сказав він.
— Чудово. Значить, маємо право сваритись на кухні за чай і розкидати шкарпетки, — всміхнулась вона.
Він не відповів одразу. Зупинився. Подивився їй прямо в очі.
— Ти не уявляєш, як я боявся втратити це. Не папери. А тебе
Лія опустила погляд. У ній ще лишалося трохи сумніву, трохи страху. Але вперше вона відчула: він справді поруч.
Не за наказом. Не через потребу. А тому що хоче.
— Я більше не хочу грати ролі, — сказала вона. — Ні “дружини по документу”, ні “байдужої”. Якщо ми вже разом — то давай без фільтрів.
— Без фільтрів — звучить небезпечно, — посміхнувся він.
— Але чесно.
Вони йшли додому пішки. Повільно. Говорили про дрібниці. Як пара, яка прожила разом п’ять років, а не кілька тижнів.
Цієї ночі він залишився.
Не тому, що “мав право”, а тому, що обоє більше не хотіли бути одні.І цього разу — вони не мовчали. Навіть коли не говорили.