The wandering pen - Поки ми мовчимо, The wandering pen

Вранці було дуже тихо.
Навіть не як після дощу — як перед першим снігом. Коли повітря важке, але світле.
Він прокинувся раніше за неї. Не будив. Просто сидів на краю ліжка, тримаючи в руках її улюблену чашку з тріщиною — ту, яку вона не викидала, бо “ще ж тримається”.
Коли вона вийшла з кімнати, він мовчки простягнув їй чашку.
Вона сіла поруч. Без слів. Просто ковтнула каву — і відчула, що серце вже не стукає в паніці.
Вони разом готували сніданок.
Мовчки.
Але не холодно — просто кожен був у собі, але поруч.
Він прибрав зі столу. Вона витерла чашки. Потім подивилась на нього:
— Нам треба купити зубну щітку. Для тебе.
Він усміхнувся.
— Я думав, це офіційна декларація спільного побуту?
— А ти не проти?
— Якщо щітка буде синя — ні.
Вони сміялись. Просто, звичайно. Як люди, які втомились боятись.
Увечері він вийшов з душу.
Вона вже лежала в ліжку, загорнувшись у плед, читала. Світло нічника було теплим, м’яким.
— Хочеш кави на ніч? — запитав він.
— Тільки якщо залишишся після неї, — відповіла вона.
Він мовчки сів поруч. Доторкнувся до її руки.
Пальці повільно сплелися.
— Я не знаю, як бути “правильним чоловіком”, — сказав він.
— А я не знаю, що таке “правильна любов”, — відповіла вона.
Він нахилився ближче. Лоб до лоба. Подих до подиху.
— Можна я просто побуду з тобою?
Вона не відповіла словами. Лише ковтнула повітря і дозволила собі покласти голову йому на плече.
Так вони і сиділи. Довго. У тиші.
А потім він торкнувся її щоки. Повільно, ніби боявся, що вона розсиплеться. Боявся торкатись — як той, кого за дотик били.
Вона не розсипалась. Навпаки — зібралась.
Цієї ночі не було поспіху.
Не було умов.
Не було обіцянок.
Тільки два тіла, які нарешті дозволили собі бути поруч.
Так, ніби війна, страхи і минуле зникли — хоч би на одну ніч.Вони не поспішали.
Це не була сцена з кіно. Не було пристрасті на межі.
Були руки, що вивчали, не володіли.
Подих, що дихав у ритмі іншого.
І тіло, яке вперше не соромилось бути відкритим — не фізично, а емоційно.

І, може, саме в цій тиші вони нарешті почали жити.

Світло було м’яким. Тихим. Як сама ніч, що минула.
Лія прокинулась раніше. Не хотіла рухатись — боялась зруйнувати цей спокій.
Він спав поруч. Його рука обіймала її талію — неначе навіть уві сні не хотів відпускати.
Вона дивилась на нього, ніби вперше.
І бачила не героя. Не солдата. А людину, яка дозволила собі бути вразливою.
На кухні вона готувала чай. Тихо.
Він підійшов позаду, обійняв. Голова на плечі. Їхні тіла ще пам’ятали ніч, але тепер — усе було інакше.
— Доброго ранку, — прошепотів він.
— Нарешті справжній, — усміхнулась вона.
Вони снідали мовчки. Але тиша вже не тиснула. Вона… обіймала.
Вранці вони вже не соромились тиші.
Вона пила каву, він щось читав на телефоні, сидячи навпроти.
Ніхто не поспішав. Ніхто не пояснював, чому саме так зручно.
У ванній тепер було дві зубні щітки.
На підлозі — його кросівки поруч із її капцями.
У холодильнику — улюблений йогурт Лії і гострий соус, який Даніель додав би навіть у чай, якби міг.
Він лишав дрібниці скрізь: кепку на дивані, годинник на підвіконні, книжку в ліжку.
Вона — не прибирала. Вперше їй це не заважало. Навпаки.
Увечері вони дивились старий фільм, запізно вечеряли.
Після — він мив посуд, вона — витирала. І доторкалась до його руки, просто мимохідь. Неначе випадково. Але завжди навмисно.