The wandering pen - Поки ми мовчимо, The wandering pen

У суботу прийшла Катя — її подруга. Без попередження, як завжди.
— Ліє, в тебе в холодильнику нічого немає! Як ти взагалі,жива?
І тут з кухні вийшов він. У її светрі. Розтріпаний. З чашкою чаю.
Катя завмерла.
— О…
— Привіт, — спокійно сказав Даніель. — Я — той самий “непомітний військовий з цивільного”.
Катя перевела погляд на Лію.
— Ага. Тепер все зрозуміло. Ну, майже.
— Ми… разом. Живемо разом. Ні, не так. Ми просто… живемо, — сказала Лія.
Катя усміхнулась, трохи сумно.
— Ти щаслива?
— Я… вчуся бути. Без планів. Без гарантій. Просто — день за днем.
Подруга кивнула.
— Тоді все правильно. Я більше не ставлю запитань.
Коли Катя пішла, Даніель підійшов до Лії.
— Мені подобається, як ти сказала: “ми просто живемо”.
— А тобі не хочеться більше визначеності?
— Ні. Мені хочеться прокидатись поруч.
— І чай?
— І чай. І соус. І світло у вікні, коли ти засинаєш.

Одного вечора Лія прокинулась — і не побачила його поруч.
На кухні було світло. Він сидів на підлозі, спиною до стіни, з чашкою чаю в руках.
— Щось не так? — тихо спитала вона.
Він підняв погляд. Не одразу відповів.
— Просто думаю.
— Про що?
— Про все, що ми не сказали. І про те, що, можливо, не скажемо. Бо якщо скажемо — зміниться все.
Вона сіла поруч. Притулилась плечем.
— Я боюсь, що одного дня це закінчиться. І ми не знатимемо чому. Просто... перестанемо бути.
Він поклав чашку, обійняв її.
— А я боюсь, що ми станемо звичкою. І перестанемо бути справжніми.
Тиша.
— Може, ми вже стали? — прошепотіла вона.
— Може. Але це вже краще, ніж бути порізно.

Останні дні були тишею. Не тією, яка обіймає. А тією, що накопичується між людьми — наче запилене вікно, крізь яке видно, але не зовсім чітко.
Він пізно повертався. Вона мовчки готувала вечерю. Їли разом, але ніби кожен — сам по собі.
І от одного вечора вона не витримала.
— Ти сьогодні навіть не спитав, як у мене справи, — сказала вона, не піднімаючи погляду.
— Пробач. Я втомився, — сухо відповів він.
— Ти втомився... А я? Я кожен вечір чекаю, слухаю, мовчу, даю тобі простір. А ти просто... існуєш поруч. Як тінь.
Він мовчав. Потім встав, підійшов до вікна.Вона згадала, як він тримав її руку в першу ніч — мов боявся відпустити навіть уві сні.
— Я не знаю, як бути “нормальним”. Я все ще живу, ніби мене завтра знову не буде.
— А я живу, ніби вже без тебе, — тихо сказала вона.
Ці слова зависли в повітрі. Боліли обом. Але були правдою.
Він повернувся. В очах — не злість. Втома. Страх.
— Я боюсь, що, якщо стану тобі ближчим, ти підеш.
— А я боюсь, що, якщо залишуся осторонь, ми зникнемо ще до того, як справді почнемо.
Тиша.
— Я не злюсь, Даніелю. Я просто втомилась боятись тебе втратити раніше, ніж справжньо тебе пізнала.
Він сів поруч. Вперше за дні взяв її за руку.
— Можна ми почнемо спочатку?
— Почати знову — не проблема. Проблема — навчитися не ховатись.

Наступного дня вони майже не говорили. Але вже не через образу.
Слова просто були… зайвими.
Він поїхав у справах. Вона залишилась вдома, прибрала книги, які давно обіцяла розкласти, перерила коробку зі старими речами.
Після обіду він повернувся. Тихо. Без гучних дверей. Без “привіт”.
Просто поставив на стіл щось загорнуте у сіру крафтову обгортку.
— Що це? — запитала вона.Їй здалося, що серце стукнуло двічі — від здивування. І від страху дізнатись, що там.
— Побачив на вулиці бабусю, яка продавала. І подумав… це щось, що я не дарував, але завжди хотів.
Вона розгорнула. 
Листівка. Стара. Зі стертою фарбою.
Але всередині — його почерк.
“Дякую, що не зникла, коли було страшно.”
Вона сіла на підлогу. Тримала її в руках, ніби найдорожчу річ.Лія думала, що все важливе вже сказано. Але це — ніби знак: навіть тиша іноді має голос
— Я купив її ще до того, як усе почалось, — сказав він. — І не знав, кому віддати. Думав: залишу собі. А потім… з’явилась ти.
Вона не відповідала. Просто поклала листівку в книгу, яку читала перед сном.
Не тому, що не мала що сказати. А тому, що сказала вже все.
Коли вони засинали тієї ночі, Лія вперше відчула:
неважливо, що було. Неважливо, що буде.
Це “тепер” — уже їхнє.