Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Розділ 6, в якому Лагода вигадує правдоподібну історію

Лагода впізнала князя. Свідомість тяжко виринала із забуття. Але того, від кого власне вона й переховувалася, неможливо було не впізнати.

Ніби наповнений свинцем мозок напружено працював. Так, що вона може зробити зараз? Лагода повернула багатостраждальну голівоньку вбік, до вікна. Вікна були зачинені. І це було дуже погано. Вітер ніяк не викликати.

Річ у тому, що майже кожна здібна відьма могла управляти стихіями. Хто всіма, хто лише деякими. Біологічна мати Лагоди, відьма Відана, могла керувати будь-якою стихією: вогонь, вітер, вода. А от доньці її, на жаль, не всі вміння передалися. Лагода могла управляти вітром та керувати водою. Добре зналася на відьомських заклинаннях, що були пов’язані з усілякою нечистю. Однак на свідомість людини без зілля, без відповідних ритуалів вплинути не могла. Хіба що заклинаннями привороту й відвороту. Але ж не закохаєш до нестями зараз, от саме в цю мить, у себе князя. Треба негайно придумати якийсь план втечі.

Князь помітив той напружений погляд у вікно. По-своєму розтлумачив його.

– Ти перебуваєш у княжих покоях. Я – князь Владислав, – пояснював їй тихо, спокійно, немовби боявся ще більше налякати. – Ніхто тобі тут не зашкодить. Ми знайшли тебе при дорозі, непритомну і поранену.

Лагода зиркнула на приліжкову тумбу. Побачила кухоль. У ньому, мабуть, вода. Плеснути спершу князеві в обличчя, потім цьому довгокосому дідугану. Матиме якихось декілька хвилин, але ж слаба зовсім. Вона відчувала, що забракне їй сил навіть підійнятися.

– Це цілющий відвар, моя служниця пригодувала, щоб ти швидше отямилася, – не підозрював навіть князь, що дівчина думає, споглядаючи той кухоль. – Хто ти? Як тебе звуть?

Спантеличено обвела поглядом кімнату. Так, схоже, вона дійсно перебуває у князівських покоях. Не замкнена у сирій підвальній в’язниці, а перевдягнута і доглянута. Тобто, виходить, що князь, відомий на всю околицю ненависник відьом, її не впізнав чомусь.

Лагода миттю згадала все, що знала про загін князя Владислава. Керує ним такий собі жорстокий та принциповий воїн Микитась. Усі члени загону Микитася мають чорний одяг, чорних коней, ховають обличчя під чорними пов'язками, але ж борються супроти всесвітнього зла – темних відьом. Микитась збирав інформацію, чутки, свідчення очевидців. Малювалися портрети потенційних чаклунок і потім на них велося полювання. Однак часто ця боротьба із відьомством набувала якогось спотвореного характеру. Бувало, що наговорювала одна сусідка на іншу, заміжня жінка на коханку чоловіка, чоловік на дружину, яку хотів позбутися.

Як на біду, Микитась мав беззаперечні докази проти Лагоди. Він на власні очі бачив, як закрутила тендітна чаклунка зимову віхолу. Як здійнялася у повітря купа січневого сліпуче білого снігу й знерухомила увесь його загін. 

Вони були на відстані одне від одного. Разом з тим, досвідчений воїн напевно розгледів її обличчя.

То було одне важливе завдання від Повелителя, яке Лагода успішно виконала. А вже повертаючись до обумовленого місця, де мала б зустрітися зі своїм спільником, Лагода помітила, що переслідують її чорні відловлювачі відьом.

Сніговою лавиною стримала своїх переслідувачів і миттю втекла у припорошені білим снігом лісові хащі.

І цього разу, діючи самотужки, вона б не потрапила в пастку, якби не той губатий розбійник, котрого спершу пожаліла й не вбила, а він потім кинув її помирати, мов непотріб. Однак протиотруту, мабуть, влив до рота, якщо вона досі жива.

Тобто, якщо жива й не ув’язнена, то ненависний Микитась її не бачив.

Владислав чекав відповіді. Необхідно терміново щось придумати.

– Пити, – прохрипіла й відкашлялася Лагода. Скинула погляд на князя, що турботливо взяв кухоль, підніс їй до рота, обережно напоїв.

І тут Лагоду осяйнула здогадка! Вона сподобалася князю. Жінка відчуває, коли подобається чоловікові. По-перше, він достеменно не знає, хто вона. По-друге, він зачарувався нею і без приворотного зілля.

– Я – донька пана Пшененського, із далеких земель, – притьмом придумала прізвище, яке важко запам’ятати. – Мій батько хотів видати мене за свого товариша, старезного дідугана. Я не хотіла цього шлюбу. Тож вирішила втекти в іншу країну, якомога далі від своєї батьківщини. Туди, де він би мене не знайшов. Адже я завжди мріяла поєднати свою долю з тим, кого щиро покохаю.

Лагода згадувала, що вона знала про князя. Одружився з великої любові, тож ця історія мала б розчулити його.

– Деякий час мені вдавалося переховуватися від батька й подорожувати. Мала свої коштовності, гроші. Але натрапила на розбійників. Вони напали на мене зненацька, поранили. Мабуть, ще й пограбували, – Лагода повільно говорила, зважувала кожне слово, щоб все мало правдоподібність.  І дуже хотілося дізнатися, чи не бачив хтось із княжого загону торбу із відьомським причандаллям, серед якого надзвичайно цінною була відьомська книга.

– Так, пограбували. Ніяких речей при тобі не було, – заспокоїв невикриту відьму князь. – То скажеш мені своє ім’я, красуне?

Те звернення «красуне» чомусь схвилювало її. Лагідно так сказав, ніжно. Лагода роздивлялася обличчя того, чию зовнішність знав кожен мешканець Підгір’я, та й не лише у своєму князівстві був відомим славетний правитель. Хоробрий, мудрий, вправний воїн та привабливий чоловік. Навіть вікові зморшки біля блакитних очей, легкий шрам на вилиці, невелика, трохи скуйовджена руда борода – усе це додавало йому якогось  шарму, такої чоловічої привабливості, що підкорить будь-яку жінку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍