Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

поцілував його в голову і звернувся до Манілова та його дружини з невеликим сміхом, з яким звичайно звертаються до батьків, даючи їм знати про невинність бажань їхніх дітей.

— Далебі, зостаньтесь, Павле Івановичу! — сказав Манілов, коли вже всі вийшли на ганок. — Гляньте, які хмари.

— Це маленькі хмарки, — відповів Чичиков.

— Та чи знаєте ви дорогу до Собакевича?

— Про це хочу спитати вас.

— Дозвольте, я зараз розкажу вашому кучерові. — Тут Манілов з такою ж люб’язністю розказав справу кучерові і сказав йому навіть один раз «ви».

Кучер, почувши, що треба минути два повороти й звернути на третій, сказав: «Утрапимо, ваше благородіє», — і Чичиков поїхав, супроводжений довго поклонами й помахами хусточки хазяїв, що підводились навшпиньки.

Манілов довго стояв на ґанку, проводжаючи очима бричку, що віддалялась, і коли вона вже зовсім стала невидна, він усе ще стояв, палючи люльку. Нарешті ввійшов він до кімнати, сів на стільці й віддався замисленню, щиро радіючи, що зробив своєму гостеві невелику втіху. Потім думки його перелетіли непомітно до інших речей і нарешті залетіли бог знає куди. Він думав про вигоди дружнього життя, про те, як би добре було жити з другом на березі якої-небудь річки, потім через цю річку почав будуватись у нього міст, потім величезний будинок з таким високим бельведером[40], що можна звідти бачити навіть Москву і там пити вечірній чай на чистому повітрі й міркувати про які-небудь приємні речі; потім, що вони разом з Чичиковим приїхали в якесь товариство в гарних каретах, де зачаровують усіх приємністю поводження, і що нібито государ, дізнавшись про таку їхню дружбу, пожалував їх генералами, і далі, нарешті, бог знає що таке, чого вже він і сам ніяк не міг розібрати. Чудна просьба Чичикова урвала раптом усі його мрії. Думка про неї якось особливо не вкладалась у його голові: хоч як перевертав він її, але ніяк не міг дорозумітися, і все сидів і палив люльку, що тривало аж до вечері.

Глава третя

А Чичиков у задоволеному настрої сидів у своїй бричці, що давно котила стовбовим шляхом. З попереднього розділу вже видно, в чому полягав головний предмет його смаку й нахилів, а тому не диво, що він скоро поринув увесь у нього і душею, і тілом. Здогади й розрахунки, міркування, що перебігали йому по обличчю, видно, були дуже приємні, бо щохвилини залишали по собі сліди задоволеної посмішки. Зайнятий ними, він не звертав ніякої уваги на те, як його кучер, задоволений вітанням дворових людей Манілова, робив вельми доречні зауваження чубарому пристяжному коневі, запряженому з правого боку. Цей чубарий кінь був сильно лукавий і тільки вдавав, ніби везе, тимчасом як корінний гнідий і пристяжний буланої масті, що звався Засідателем, бо був набутий від якогось засідателя, працювали від щирого серця, так що навіть у очах їхніх помітно було, яку мають з того втіху.

— Хитруй, хитруй! Ось я тебе перехитрую! — казав Селіфан, підвівшися і хльоснувши батогом ледачого. — Ти знай своє діло, панталонник ти німецький! Гнідий — почтивий кінь, він виконує свій обов’язок; я йому з охотою дам зайву мірку, бо він почтивий кінь; і Засідатель теж гарний кінь… Ну, ну! Чого щулиш вуха? Ти, дурню, слухай, коли говорять. Я тебе, мурло, на лихе не вчитиму. Ач, куди лізе! — Тут він знову хльоснув його батогом, приказавши: — У, варвар, Бонапарт[41] ти проклятий! — Потім гукнув на всіх: — Гей ви, любі мої! — і стібнув по всіх трьох уже не на кару, а щоб показати, що був з них задоволений. Зробивши таку втіху, він знову звернув мову до чубарого: — Ти думаєш, що сховаєш свою поведінку? Ні, ти живи по правді, коли хочеш, щоб була тобі шана. От у пана, що ми були, гарні люди. Я залюбки поговорю, коли гарна людина; з людиною гарною ми завжди свої друзі, щирі приятелі: чи випити чаю, чи закусити — з охотою, коли гарна людина. Гарній людині всякий віддасть пошану. Ось пана нашого всякий шанує, бо він, чи чуєш, справляв службу государську, він сколіський[42] совітник…

Так розумуючи, Селіфан забрався нарешті в найдальші абстракції. Якби Чичиков прислухався, то дізнався б багато подробиць, що стосувалися його особисто; але думки його так були зайняті своїм предметом, що тільки сильний удар грому примусив його очутитись і поглянути навколо себе: все небо зовсім облягли хмари, і пилявий поштовий шлях сприскувався краплями дощу. Нарешті грім розітнувся вдруге голосніше й ближче, і дощ линув відразу як з відра. Спочатку, прибравши косого напряму, бив він в один бік коробу брички, потім у другий, потім, змінивши спосіб нападу і зробившись прямим, тарабанив прямо у верх його короба; бризки нарешті стали долітати йому в обличчя. Це примусило його запнутись шкіряними завісками з двома круглими віконцями, призначеними на розглядання дорожніх краєвидів, і наказати Селіфанові їхати швидше. Селіфан, перебитий теж на самій середині мови, збагнув, що справді не треба гаятись, витяг тут же з-під козел якусь погань з сірого сукна, надів її в рукава, схопив у руки віжки й гукнув на свою тройку, що ледве-ледве перебирала ногами, бо почувала приємну млость повчальних промов. Але Селіфан ніяк не міг пригадати, два чи три повороти він проїхав. Зміркувавши й пригадуючи трохи дорогу, він догадався, що багато було поворотів, які всі він проминув. А що російська людина під рішучу хвилину завжди добере, що зробити, не вдаючись у далекі міркування, то, звернувши праворуч на першому ж перехресті, гукнув він: «Гей ви, друзі шановні!» — і пустився чвалом, мало гадаючи про те, куди приведе взята дорога.

Одначе дощ, здавалося, завзявся надовго. Курява, що лежала на шляху, хутко замісилась у грязь, і коням з кожною хвилиною ставало важче тягти бричку. Чичиков уже починав дуже непокоїтись, не бачачи так довго села Собакевича. За його розрахунком, давно б час був приїхати. Він поглядав і в один бік, і в другий, але темрява була така, хоч в око стрель.

— Селіфане! — сказав він нарешті, висунувшись з брички.

— Чого, пане? — відповів Селіфан.

— А глянь-но, чи не видно села?

— Ні, пане, ніде не видно! — Після цього Селіфан, вимахуючи батогом, завів пісню не пісню, а щось таке довге, що й краю йому не було. Туди все