Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

class="p1">— Ні, — підхопив Чичиков, — ні, я розумію річ таку, як є, тобто ті душі, що дійсно вже померли.

Манілов зовсім розгубився. Він почував, що йому треба щось зробити, поставити запитання, яке запитання — чорт його знає… Кінчив він нарешті тим, що випустив знову дим, але тільки вже не ротом, а крізь носові ніздрі.

— Отже, якщо немає перешкод, то з Богом можна б узятися до укладання купчої кріпості[38],— сказав Чичиков.

— Як, на мертві душі купчу?

— Та ні! — сказав Чичиков. — Ми напишемо, що вони живі, так, як дійсно стоїть у ревізькій сказці. Я звик ні в чому не відступати від цивільних законів, хоч за це й потерпів на службі, але вже вибачте: обов’язок для мене — діло священне, закон — я німую перед законом.

Останні слова сподобались Манілову, але самої справи до пуття він усе-таки не міг розібрати і замість відповіді заходився насмоктувати свій чубук так дуже, що той почав нарешті хрипіти, як фагот. Здавалось, немов він хотів витягти з нього думку про таку нечувану річ, але чубук хрипів, та й годі.

— Може, ви маєте які-небудь сумніви?

— О, даруйте, аж ніяк. Я не про те кажу, щоб мав якесь, тобто критичне, упередження до вас. Але дозвольте заявити, чи не буде ця справа або, щоб ще більше, так би мовити, висловитись, негоція[39], — так чи не буде ця негоція невідповідною цивільним постановам і дальшим намірам Росії?

Тут Манілов, зробивши деякий рух головою, подивився дуже значливо в обличчя Чичикову, показавши у всіх рисах обличчя свого і в стулених губах такий глибокий вираз, якого, може, й не бачено було на людському обличчі, хіба що в якогось занадто розумного міністра, та й то під час найбільш заморочливої справи.

Але Чичиков сказав просто, що така справа, або негоція, ніяк не буде невідповідною цивільним постановам і дальшим намірам Росії, а через хвилину додав, що казна матиме навіть вигоду, бо одержить законні оплати.

— Так ви гадаєте?…

— Я гадаю, що це буде добре.

— А коли добре, це інша річ: я проти цього нічого, — сказав Манілов і зовсім заспокоївся.

— Тепер залишається умовитись про ціну…

— Як про ціну? — сказав знову Манілов і спинився. — Невже ви гадаєте, що я братиму гроші за душі, які в деякому роді закінчили своє існування? Коли вже вам спало отаке, так би мовити, фантастичне бажання, то, з свого боку, я віддаю їх вам безінтересно й купчу беру на себе.

Великий докір був би історикові подаваних подій, якби він проминув сказати, що задоволення пройняло гостя після таких слів, промовлених Маніловим. Хоч який він був статечний і розсудливий, але тут мало не зробив навіть стрибка на зразок цапа, що, як відомо, робиться тільки в самих найдужчих поривах радості. Він повернувся так сильно в кріслі, що тріснула шерстяна матерія, яка обтягала подушку; сам Манілов подивився на нього з деяким недомислом. Глибоко зворушений, він наговорив тут же стільки вдячностей, що той зніяковів, увесь почервонів, робив головою відмовний жест і наприкінці вже висловився, що це суще ніщо, що він, дійсно, хотів би довести чим-небудь сердечний потяг, магнетизм душі, а померлі душі в деякому роді — цілковита погань.

— Дуже не погань, — сказав Чичиков, потиснувши йому руку. Тут було випущено дуже глибоке зітхання. Здавалося, він був настроєний до сердечних звірень; не без почуття і виразу промовив він нарешті такі слова: — Коли б ви знали, яку послугу зробили цією нібито поганню людині без роду й плем’я! Та й справді — чого не витерпів я? Мов човен якийсь серед лютих хвиль… Яких гонінь, яких переслідувань не зазнав, якого лиха не набрався? А за що? За те, що додержував правди, що був чистий на своїй совісті, що подавав руку і вдовиці безпорадній, і сироті горепашному!.. — Тут навіть він утер хусточкою набіглу сльозу.

Манілов був зовсім розчулений. Обидва приятелі довго тиснули один одному руки і довго дивились мовчки один одному в вічі, в яких стояли сльози. Манілов ніяк не хотів випустити руку нашого героя і далі тиснув її так гаряче, що той уже не знав, як її визволити. Нарешті, висмикнувши її потихеньку, він сказав, що не погано б і купчу укласти швидше і добре б, якби він сам навідався до міста; потім узяв капелюх і почав прощатись.

— Як? Ви вже хочете їхати? — сказав Манілов, відразу опам’ятавшись і майже злякавшись.

На цей час увійшла до кабінету Манілова.

— Лізонько, — сказав Манілов з дещо жалісливим виглядом, — Павло Іванович залишає нас!

— Бо ми набридли Павлові Івановичу, — відповіла Манілова.

— Пані! Тут, — сказав Чичиков, — тут, ось де, — і він поклав руку на серце, — так, тут триватиме приємність часу, проведеного з вами! І повірте, не було б для мене більшого блаженства, як жити з вами коли не в одному домі, то принаймні у найближчому сусідстві.

— А знаєте, Павле Івановичу, — сказав Манілов, якому дуже сподобалась така думка, — як було б справді хороше, коли б жити отак укупі, під однією покрівлею, або в затінку якогось береста пофілософствувати про щось, заглибитись!..

— О, це було б райське життя! — сказав Чичиков, зітхнувши. — Прощайте, пані! — казав він, підходячи до ручки Манілової. — Прощайте, прешановний друже! Не забудьте ж просьби!

— О, будьте певні! — відповів Манілов. — Я з вами розлучаюсь не довше як на два дні.

Усі вийшли в їдальню.

— Прощайте, любі діточки! — сказав Чичиков, побачивши Алкіда й Фемістоклюса, що порались коло якогось дерев’яного гусарина, який уже не мав ні рук, ні носа. — Прощайте, мої малята. Ви вибачте мені, що я не привіз вам гостинця, бо, признаюсь, не знав навіть, чи живете ви на світі, але тепер, як приїду, неодмінно привезу. Тобі привезу шаблю. Хочеш шаблю?

— Прощайте, любі діточки! — сказав Чичиков.

— Хочу, — відповів Фемістоклюс.

— А тобі барабан. Правда ж, тобі барабан? — казав далі Чичиков, нахилившись до Алкіда.

— Парапан, — відповів пошепки й похиливши голову Алкід.

— Добре, я тобі привезу барабан, такий славний барабан! Отак усе буде — туррр… ру… тра-та-та, та, та, та… Прощай, серденько! Прощай! — Тут він