Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

ввійшло: усі підбадьорні й спонукальні вигуки, якими частують коней по всій Росії з кінця в кінець, прикметники всіх родів без ніякого розбору, а так, що на язик навернеться. Таким чином дійшло до того, що він почав називати їх нарешті секретарями.

Тим часом Чичиков почав помічати, що бричка хилялась на всі боки й наділяла його прездоровими стусанами; це дало йому відчути, що вони звернули з дороги і, мабуть, тюпали по ріллі. Селіфан, здавалось, сам зміркував, але не говорив ні слова.

— А що, ледащо, якою дорогою ти їдеш? — сказав Чичиков.

— Та що ж, пане, поробиш: час уже такий — батога не бачиш, така пітьма! — Сказавши це, він так перехилив на бік бричку, що Чичиков змушений був держатись обома руками. Тут тільки помітив він, що Селіфан напідпитку.

— Держи, держи, перекинеш! — кричав він йому.

— Ні, пане, як можна, щоб я перекинув, — казав Селіфан. — Це недобре — перекинути, я це сам знаю; вже ж я ні за що не перекину. — Потім почав він злегка повертати бричку, повертав, повертав і нарешті вивернув її зовсім на бік. Чичиков і руками й ногами плюснувся в болото. Селіфан коней, проте, спинив, а втім вони спинилися б і самі, бо зморені були дуже. Така несподівана пригода вкінець здивувала його. Злізши з козел, він став перед бричкою, взявся в боки обома руками і, поки пан борсався в болоті, силкуючись звідти вилізти, сказав після деякого замислення: — Чи ти ба! От і перекинулись.

— Ти п’яний, як квач! — сказав Чичиков.

— Ні, пане, як можна, щоб я був п’яний! Я знаю, що це недобре діло — бути п’яним. З приятелем побалакав, бо з гарною людиною можна побалакати, — лихого в цьому немає; і закусили разом. Закуска — не соромна річ: з гарною людиною можна закусити.

— А що я тобі сказав останнього разу, як ти напився? га? забув? — сказав Чичиков.

— Ні, ваше благородіє, як можна, щоб я забув! Вже ж я своє діло знаю. Я знаю, що недобре бути п’яним. З гарною людиною побалакав, бо…

— Ось я тебе як відшмагаю, так ти в мене знатимеш, як балакати з гарною людиною.

— Як милості вашій буде завгодно, — відповів на все згодний Селіфан. — Як відшмагати, то й відшмагати: я зовсім не від того. Чому ж не пошмагати, коли за діло. На те панська воля. Воно й треба пошмагати, бо мужик розледащів; порядку треба додержувати. Коли за діло, то й пошмагай: чому ж не пошмагати?

На таке міркування пан зовсім не добрав, що відповісти. Але в цей час, здавалось, ніби сама доля вирішила над ним зглянутись. Здалека почувся собачий гавкіт. Зраділий Чичиков дав наказ поганяти коні. Російський візниця має добрий нюх замість очей; через це трапляється, що він, заплющивши очі, жене іноді щодуху й завжди кудись та приїжджає. Селіфан, хоч і нічогісінько не бачив, справив коні так прямо на село, що спинився тільки тоді, коли бричка вдарилась голоблями в паркан і коли вже зовсім нікуди було їхати. Чичиков тільки помітив крізь густе покривало заливного дощу щось подібне до даху. Він послав Селіфана шукати ворота, що, без сумніву, тривало б довго, якби на Русі не було замість швейцарів лихих собак, які доповіли про нього так дзвінко, що він підніс пальці до вух своїх. Світло блимнуло в одному віконці і досягло туманним струменем до паркана, показавши нашим подорожнім ворота. Селіфан заходився стукати, і незабаром, відчинивши фіртку, висунулась якась постать, напнута сіряком, і пан та слуга почули хрипкий баб’ячий голос:

— Хто стукає? Чого вас розносило?

— Приїжджі, матінко, пусти переночувати, — промовив Чичиков.

— Ач, який ти швидкий, — сказала стара, — приїхав у який час! Тут тобі не заїзд: поміщиця живе.

— Що ж робити, матінко? Бач, з дороги збились. Не ночувати ж такої пори в степу.

— Атож, пора темна, недобра пора, — додав Селіфан.

— Мовчи, дурню, — сказав Чичиков.

— А хто ви такий? — спитала стара.

— Дворянин, матінко.

Слово «дворянин» примусило стару ніби трохи замислитись.

— Заждіть я скажу панії, — промовила вона і хвилини через дві уже вернулася з ліхтарем у руці.

Ворота відчинились. Вогник блимнув і в другому вікні. Бричка, в’їхавши на подвір’я, спинилась перед невеличким будинком, який поночі важко було роздивитись. Тільки одна його половина була осяяна світлом, що виходило з вікон; видно було ще калюжу перед будинком, на яку прямо било те ж таки світло. Дощ стукотів дзвінко по дерев’яному даху й дзюрчливими струмками стікав у підставлену бочку. Тим часом пси аж заходились на всякі голоси: один, захиливши вгору голову, виводив так протяжно й так старанно, немов за це одержував бог знає яку платню; другий дріботів прихапцем, як паламар; проміж них дзвенів, як поштовий дзвоник, невгаваючий дискант, певне молодого цуцика, і все це, нарешті, повершав бас, може бути, старик, наділений дужою собачою натурою, бо хрипів, як хрипить півчий контрабас, коли концерт у повному розпалі: тенори підводяться навшпиньки від великого бажання вивести високу ноту, і все, що тільки є, поривається догори, захиляючи голову, а він один, засунувши неголене підборіддя в краватку, присівши і пригнувшись майже до землі, пропускає звідти свою ноту, від якої трусяться і деренчать шибки. Вже по самому собачому гавкоту, добраному з таких музикантів, можна було гадати, що сельце було чимале; але обмоклий і змерзлий герой наш ні про що інше не думав, тільки про постіль. Не встигла бричка зовсім спинитись, як він уже вискочив на ґанок, заточився і трохи не впав. На ганок знову вийшла якась жінка, молодша від першої, але дуже на неї схожа. Вона привела його до кімнати. Чичиков кинув побіжно два погляди: кімната була обвішана старенькими в смужку шпалерами; картини з якимись птахами; між вікон — старовинні маленькі дзеркала, з темними рамками у вигляді скрученого листя; за кожним дзеркалом закладені були або лист, або стара колода карт, або панчоха; на стіні годинник з намальованими квітами на циферблаті… незмога була більше нічого розглянути. Він почував, що очі йому злипались, немов їх хтось вимазав медом. Через хвилину ввійшла хазяйка, літня вже жінка, в якомусь спальному чепці, надітому похапцем, з фланелею на шиї, одна з тих «матінок», невеликих поміщиць, що скаржаться на неврожаї, збитки й тримають голову трохи набік,