Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

— Та все-таки, одначе, діло якось…

— А спокуси ніякої, — відповів прямо й одверто Чичиков. — Діло такого роду, як зараз говорили: між людьми благонаміреними, благорозумних літ і, здається, хорошого чину, і до того ж потайки. — І, кажучи це, дивився він одверто і благородно йому в вічі.

Хоч який був спритний Лєніцин, хоч який був тямущий взагалі в діловодствах, але тут якось зовсім був спантеличений, тим більше, що якимсь дивним чином він немовби заплутався у власні сіті. Він зовсім не був здатний на несправедливості й не хотів би зробити нічого несправедливого, навіть і потайки. «От дивна оказія! — думав він сам по собі. — Прошу заходити в тісну дружбу навіть з хорошими людьми! От тобі й задача!».

Але доля і обставини немовби умисне сприяли Чичикову. Мовби для того, щоб зарадити цій трудній справі, ввійшла до кімнати молода господиня, дружина Лєніцина, бліда, худенька, низенька, але вдягнена по-петербурзькому, дуже охоча до людей comme il faut[237]. За нею була винесена на руках мамкою дитина-первісток, плід ніжної любові недавно повінчаного подружжя. Спритним підходом з підстрибом і нахиленням голови набік Чичиков зовсім зачарував петербурзьку даму, а слідом за нею й дитя. Спочатку воно було розревлося, але словами: «Агу, агу, серденько», — і приклацуванням пальців, і красою сердолікової печатки від годинника Чичикову вдалося його переманити до себе на руки. Потім він почав його піднімати аж до стелі і викликав цим у дитяти приємну посмішку, що надзвичайно втішила обох батьків. Та, чи від несподіваного задоволення, чи від чогось іншого, дитина раптом повелася негаразд.

— Ах, Боже мій! — скрикнула дружина Лєніцина, — він вам зіпсував увесь фрак!

Чичиков подивився: рукав новісінького фрака був весь зіпсований: «Хай тобі грець, чортеня!» — подумав він спересердя.

Господар, господиня, мамка — всі побігли по одеколон; з усіх боків почали його витирати.

— Нічого, нічого, зовсім нічого! — говорив Чичиков, намагаючись надати обличчю своєму якомога веселішого виразу. — Хіба може щось зіпсувати дитина в цю золоту пору свого віку? — повторював він; а в той же час думав: «Але ж як, бестія, вовки б його з’їли, метко обробило, кляте, канальське дитя!»

Ця, видимо, незначна обставина зовсім схилила господаря на користь справи Чичикова. Як відмовити такому гостеві, що виявив стільки невинної ласки немовляті й великодушно поплатився за те власним фраком? Щоб не подати поганого прикладу, вирішили розв’язати справу секретно, бо не стільки саме діло, скільки спокуса шкідлива.

— Дозвольте ж і мені, в нагороду за послугу, заплатити вам також послугою. Хочу бути посередником вашим у справі з братами Платоновими. Вам потрібна земля, правда ж?..

[Заключна глава][238]

Усе на світі влаштовує свої діла. «Що кому свербить, той те і чухає», — каже прислів’я. Мандрівка по скринях пророблена була з успіхом, так що дещо від цієї експедиції перейшло у власну шкатулку. Словом, розсудливо було владнано. Чичиков не те, щоб украв, але покористувався. Адже кожен з нас чим-небудь покористується: той казенним лісом, той економічними сумами, той краде в дітей своїх заради якоїсь приїжджої актриси, той у селян заради меблів Гамбса[239] або карети. Що ж діяти, коли завелося так багато всяких принад на світі? І дорогі ресторани із шаленими цінами, і маскаради, і гуляння, і танці з циганками. Адже важко втриматися, коли всі з усіх боків роблять те саме, та й мода велить — спробуй втримати себе! Людина не Бог. Так і Чичиков, подібно до сили-силенної людей, що їх намножилося, і які люблять усякий комфорт, повернув справу на свою користь. Звичайно, слід би було виїхати геть із міста, але шляхи попсувалися. В місті тим часом мав початися другий ярмарок — власне дворянський. Попередній був більше кінний, худобою, сировими виробами та різними селянськими, що їх скуповували прасоли та глитаї. Тепер же все, куплене на Нижегородському ярмарку краснопродавцями панських товарів, привезено сюди. Наїхали винищувачі російських гаманців, французи з помадами і француженки з капелюшками, винищувачі добутих кров’ю і працею грошей — ця єгипетська сарана, за висловом Костанжогло, яка мало того, що все зжере, та ще й яєць після себе зоставить, заривши їх у землю.

Тільки неврожай та нещасний в самому…[240] вдержали багатьох поміщиків по селах. Зате чиновники, не терплячи неврожаю, розмахнулись; жінки їх, на лихо, теж. Начитавшись різних книг, розпущених останнім часом з метою прищепити всякі нові потреби людству, пройнялися жадобою незвичайною зазнати всіх нових насолод. Француз відкрив новий заклад — якийсь доти нечуваний в губернії воксал, з вечерею, начебто за надзвичайно дешеву ціну і половину на кредит. Цього було досить, щоб [не тільки] столоначальники, а навіть і всі канцелярські, в надії на майбутні хабарі з прохачів…[241] Зародилося бажання похвастатися один перед одним кіньми й кучерами. Ох, ця зустріч станів для веселощів!.. Незважаючи на паскудну погоду і сльоту, розкішні коляски пролітали сюди й туди. Звідки взялися вони, богзна, але в Петербурзі не підкачали б… Купці, прикажчики, спритно підіймаючи шляпи, запрошували бариш. Рідко де видно було бородачів у хутряних горлатних шапках. Все було європейського вигляду з голеними підборіддями, все змиршавіле [?] і з гнилими зубами.

— Будь ласка, будь ласка! Та ви тільки звольте зайти у крамницю! Пане, пане! — вигукували де-не-де хлопчаки.

Але вже на них з презирством дивилися познайомлені з Європою посередники; зрідка тільки з почуттям гідності промовляли: «Штакет», або: «Тут сукна зібер, клер і чорні».

— Є сукна брусничних кольорів з іскрою? — спитав Чичиков.

— Чудові сукна, — сказав купець, піднімаючи однією рукою картуз, а другою показуючи на крамницю.

Чичиков зайшов у крамницю. Вправно підняв [купець] дошку [у столі] і опинився по другий бік нього, спиною до товарів, що підносилися від низу до стелі, штука на штуці, і — обличчям до покупця. Спершись вправно обома руками і злегка похитуючись на них усім корпусом, промовив:

— Яких сукон бажаєте?

— З іскрою оливкових або пляшкових, що наближалися б, сказати, до брусники, — промовив Чичиков.

— Можу сказати, що матимете найпершого сорту, краще за яке тільки в освічених столицях можна знайти. Хлопче! подай сукно згори, що за 34-м номером. Та не те, братіку! Що ти вічно вище своєї сфери, наче пролетар який! Кидай його сюди. От сукенце! — І, розгорнувши його з другого