Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

знизу крізь віти. Крізь рівні, як стріли, стовбури дерев біліли-просвічувалися кухні, комори і погреби. Все було в гаю. Солов’ї висвистували голосно, на весь гай. Мимоволі вносилося в душу якесь безтурботне приємне почуття. Так і озивалося все тими безжурними часами, коли жилося всім добродушно і все було просто й нескладно. Брат Василь попросив Чичикова сідати. Вони сіли на лавах під липами.

Парубійко, років сімнадцяти, в гарній сорочці рожевої ксандрійки[234], приніс і поставив перед ними графини з різнокольоровими фруктовими квасами всіх сортів, то густими, як олія, то шипучими, як газові лимонади. Поставивши графини, ухопив він заступ, що стояв коло дерева, і пішов у сад. У братів Платонових так само, як і в зятя Костанжогло, власне слуг не було: вони були всі садівники, всі дворові справляли по черзі цей обов’язок. Брат Василь все твердив, що слуги не є стан, подати що-небудь може всякий, і для цього не варто заводити окремих людей; що нібито руська людина доти хороша і моторна і не ледар, поки вона ходить у сорочці й сіряку; але що, як тільки влізе в німецький сюртук, стане раптом незграбна і немоторна, і ледар, і сорочки не міняє, і в лазню перестає зовсім ходити, і спить у сюртуку, і заведуться у неї під сюртуком німецьким і блощиці, і бліх незчисленна сила. В цьому, може, він і мав рацію. В селі у них люд одягався особливо чепурно: кічки у жінок були все в золоті, а рукава на сорочках — справжнісінькі кайми турецької шалі.

— Це кваси, якими здавна славиться наш дім, — сказав брат Василь.

Чичиков налив склянку з першого графина — справжнісінький липець, що його він колись пив у Польщі; гра, як у шампанського, а газ так і шибонув приємною шпичкою з рота в ніс.

— Нектар! — сказав він. Випив склянку з другого графина — ще кращий.

— Напиток усім напиткам! — сказав Чичиков. — Можу сказати, що у вельмишановного вашого зятя Костянтина Федоровича пив найкращу наливку, а у вас — найкращий квас.

— Та й наливка теж від нас; то ж сестра завела. Мати моя була з Малоросії, з-під Полтави. Тепер усі забули господарство вести самі. В яку ж сторону і в які місця гадаєте їхати? — спитав брат Василь.

— Їду я, — сказав Чичиков, злегка похитуючись на лаві і рукою погладжуючи себе по коліну, — не стільки за своєю потребою, скільки за потребою іншого. Генерал Бетріщев, близький приятель і, можна сказати, благодійник, просив провідати родичів. Родичі, звичайно, родичами, але почасти, сказати б, і для самого себе; бо, не кажучи вже про користь у гемороїдальному відношенні, бачити світ і коловорот людей — є вже само по собі, так би мовити, живою книгою [і другою наукою].

Брат Василь замислився. «Говорить цей чоловік трохи витіювато, але в словах його є, одначе, правда», — подумав [він]. Трохи помовчавши, сказав він, звернувшись до Платона:

— Я починаю думати, Платоне, що мандрівка може справді розворушити тебе. У тебе не що інше, як душевна сплячка. Ти просто заснув, і заснув не від пересичення або втоми, а від браку живих вражень та відчувань. От я зовсім навпаки. Я дуже хотів би не так живо відчувати і не так близько брати до серця все, що трапляється.

— Вільно ж брати все близько до серця, — сказав Платон. — Ти вишукуєш собі турботи і сам вигадуєш собі тривоги.

— Як вигадувати, коли й так на кожному кроці неприємність? — сказав Василь. — Чув ти, яку без тебе устругнув з нами штуку Лєніцин? — Захопив пустир. По-перше, пустиря цього я ні за які гроші… Тут у мене селяни святкують щовесни Проводи, з ними зв’язані спогади села; а для мене звичай — свята річ і за нього ладен пожертвувати всім.

— Не знає, тому й захопив, — сказав Платон: — чоловік новий, щойно приїхав з Петербурга; йому треба з’ясувати, розтлумачити.

— Знає, ще й як знає. Я посилав йому сказати, але він відповів брутальністю.

— Тобі треба було поїхати самому, розтлумачити. Поговори з ним сам.

— Е, ні. Він занадто вже зачванився. Я до нього не поїду. Прошу, їдь сам, коли хочеш ти.

— Я поїхав би, але ж я не втручаюся… Він може мене ошукати і обдурити.

— Та коли угодно, то я поїду, — сказав Чичиков, — розкажіть дільце.

Василь глянув на нього і подумав: «От охочий їздити!».

— Ви мені дайте тільки поняття, якого роду він людина, — сказав Чичиков, — і в чому річ.

— Мені совісно накласти на вас таку неприємну комісію. Людина він, по-моєму, погань: з простих дрібномаєтних дворян нашої губернії, вислужився в Петербурзі, одружившись там з чиєюсь побічною дочкою, і зачванився. Тон задає. Та у нас народ живе не дурний: мода нам не указ, а Петербург не церква.

— Звичайно, — сказав Чичиков, — а справа в чому?

— Розумієте? йому, справді, потрібна [земля]. Та коли б він не так зробив, я охоче дав би в іншому місці даром землі, а не пустиря. А тепер… загонистий чоловік подумає…

— По-моєму, краще переговорити: може, справа…Мені доручали справи і не каялись… Так само і генерал Бетріщев…

— Та мені совісно, що вам доведеться говорити з такою людиною[235].

………………………………………………………

— …[236] і стежачи особливо, щоб це було потайки, — сказав Чичиков — бо не стільки самий злочин, скільки спокуса шкідлива.

— А, це так, це так, — сказав Лєніцин, нахиливши зовсім голову набік.

— Як приємно зустріти однодумність! — сказав Чичиков. — Є і в мене діло, і законне і незаконне разом: з вигляду незаконне, в суті законне. Маючи потребу в заставі, не хочу, щоб хтось рискував платежем по два карбованці за живу душу. Ну, трапиться, лопну — борони Боже — неприємно ж [буде] власникові, я й вирішив скористуватися втікачами й мерцями, ще не викресленими з ревізії, щоб за одним разом зробити і християнське діло, і зняти з бідного власника тягар плати за них податей. Ми тільки між собою зробимо формальним чином купчу, як на живі.

«Це, одначе, щось таке дуже чудне, — подумав Лєніцин і відсунувся зі стільцем трохи назад.

— Та діло, одначе… такого роду… — почав [він].

— А спокуси не буде, тому що потайки, — відповів Чичиков,