Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

кінця, купець підніс Чичикову до самого носа, так що той міг не тільки погладити рукою шовковистий лиск, а навіть і понюхати.

— Хороше, але це не те, — сказав Чичиков. — Я ж служив на митниці, так мені вищого сорту, яке є, і при тому більше зчервона, не до пляшки, а до брусники щоб наближалося.

— Розумію: ви істинно бажаєте такого кольору, який нині в моду входить. Є в мене сукно пречудової якості. Попереджаю, що високої ціни, але й високої добротності.

Європеєць поліз. Штука упала. Розгорнув він її з вправністю колишніх часів, навіть на час забувши, що він належить уже до пізнішого покоління, і підніс до світла, навіть вийшов з крамниці, і там його показав, примружившись до світла і сказавши: «Чудесний колір! Сукно наварінського диму з полум’ям».

Сукно сподобалось; про ціну умовились, хоча вона й «з прифіксом»[242], як твердив купець. Тут пророблено було вправне дертя обома руками. Загорнено його було в папір, по-російськи, з швидкістю неймовірною. Пакунок завертівся під легкою шворкою, що охопила його животрепетним вузлом. Ножиці перерізали шворку, і все було вже в колясці. Купець підіймав картуз. Підіймаючий картуз має [?] причину: він вийняв з кишені гроші.

— Покажіть чорного сукна, — почувся голос.

«От, чорт забери, Хлобуєв», — сказав сам собі Чичиков і повернувся спиною, щоб не бачити його, вважаючи за нерозсудливе з свого боку заводити з ним будь-які розмови з приводу спадщини. Але він уже його побачив.

— Що це, справді, Павле Івановичу, чи не навмисне тікаєте від мене? Я вас ніде не можу знайти, а справа ж такого [роду], що нам треба серйозно переговорити.

— Шановний, шановний, — сказав Чичиков, стискаючи йому руки, — повірте, все хочу з вами говорити, та часу зовсім нема. — А сам думав: «Хай тебе чорт забере!» — І раптом побачив Муразова, що входив до крамниці. — Ах, Боже, Афанасію Васильовичу! Як здоров’я ваше?

— Як ви? — сказав Муразов, скидаючи капелюха.

Купець і Хлобуєв скинули капелюхи.

— Та от поперек, та й сон якось усе не теє. Чи не від того, що мало рухаюсь…

Але Муразов, замість того, [щоб] заглибитись у причину припадків Чичикова, звернувся до Хлобуєва:

— А я, Семене Семеновичу, побачивши, що ви зайшли до крамниці, — за вами. Мені треба про дещо переговорити, то чи не хочете заїхати до мене?

— Як же, як же! — сказав поспішно Хлобуєв і вийшов з ним.

«Про що б у них розмова?» — подумав [Чичиков].

— Афанасій Васильович — поважний і розумний чоловік, — сказав купець, — і діло своє знає, та просвіченості нема. Адже купець є негоціант, а не то, що купець. Тут з цим сполучений і буджет, і реакція, а інакше вийде паувпуризм[243].

Чичиков махнув рукою.

— Павле Івановичу, я вас шукаю скрізь, — пролунав позаду голос Лєніцина.

Купець шанобливо зняв капелюха.

— Ах, Федоре Федоричу!

— Бога ради, їдьмо до мене: мені треба переговорити, — сказав він.

Чичиков глянув — він на себе не був схожий. Розплатившись з купцем, він вийшов з крамниці.

— Вас жду, [Семене Семеновичу], — сказав Муразов, побачивши Хлобуєва, що входив. — Прошу до мене в кімнатку. — І він повів Хлобуєва в кімнатку, вже знайому читачеві, невибагливішої від якої не можна було знайти і в чиновника, що дістає сімсот карбованців на рік платні.

— Скажіть, адже тепер, я гадаю, обставини ваші кращі? Після тітоньки все-таки вам дісталося дещо.

— Та як вам сказати, Афанасію Васильовичу? Я не знаю, чи кращі мої обставини. Мені дісталося тільки п’ятдесят душ селян і тридцять тисяч грошей, якими я мусив заплатити частину моїх боргів, — і в мене знову нічогісінько. А головне, що справа з цією духівницею дуже брудна. Тут, Афанасію Васильовичу, завелося таке шахрайство! Я вам зараз розкажу, і ви здивуєтесь, що таке діється. Цей Чичиков…

— Дозвольте, [Семене Семеновичу]; перш ніж говорити про цього Чичикова, дозвольте поговорити власне про вас. Скажіть мені: скільки, за вашим розрахунком, було б для вас доволі і досить, щоб зовсім виплутатися з обставин?

— Мої обставини скрутні, — сказав Хлобуєв. — А щоб виплутатися з обставин, розплатитися зовсім і мати можливість жити найпомірніше, мені треба, принаймні, сто тисяч, якщо не більше, — словом, мені це неможливо.

— Ну, коли б це у вас було, як би ви тоді повели життя своє?

— Ну, я тоді найняв би собі квартирку, взявся б за виховання дітей. Про себе нічого вже думати: кар’єр мій кінчений; я вже ні на що не придатний.

— І все-таки життя лишиться неробське, а в неробстві приходять спокуси, про які й не подумала б людина, узявшися до роботи.

— Не можу, ні на що не придатний: обважнів, болить поперек.

— Але ж як жити без роботи? Як бути на світі без посади, без місця? Даруйте! Гляньте на кожне створіння Боже: кожне чому-небудь та служить, має своє призначення. Навіть камінь, і той для того, щоб вживати на діло, а людина, найрозумніша істота, щоб лишалась без користі, — чи ж можлива це річ?

— Ну, та я все-таки не без діла. Я можу взятися до виховання дітей.

— Ні, Семене Семеновичу, ні! це найважче. Як може виховати той дітей, хто сам себе не виховав? Адже дітей можна виховати тільки прикладом власного життя. А ваше життя годиться їм бути за приклад? Щоб навчитися хіба тому, як [у] неробстві проводити час та грати в карти? Ні, Семене Семеновичу, віддайте дітей мені: ви їх зіпсуєте. Подумайте без жартів: вас згубило неробство. Вам треба від нього тікати. Як жити на світі неприкріпленому ні до чого? Якийсь та треба виконувати обов’язок. Поденщик, навіть і той служить. Він їсть шаговий хліб, та він його добуває і відчуває інтерес свого заняття.

— Їй-богу, пробував, Афанасію Васильовичу, старався подолати! Що ж діяти! постарів, зробився нездатний. Ну, що ж мені робити? Невже вступити мені на службу? Ну, як же мені, в сорок п’ять років, сісти за один стіл з початкуючими канцелярськими чиновниками? До того ж я нездатний на хабарі — і собі на заваді стану, і іншим пошкоджу. Там уже в них і касти свої утворились. Ні, Афанасію Васильовичу, думав, пробував, перебирав усі місця, — скрізь буду нездатний. Хіба що в богадільню…

— Богадільня [тим],