Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

скрикнув Костанжогло з їдким почуттям суму, показуючи на косогір. — Я не можу тут більше лишатися: мені смерть — дивитися на це безладдя і запустіння. Ви тепер можете з ним кінчити й без мене. Відберіть мерщій скарб у цього дурня. Він тільки безчестить Божий дар, — і, сказавши це, Костанжогло уже спохмурнів від жовчного настрою схвильованого духу; попрощався з Чичиковим і, наздогнавши господаря, став також прощатися:

— Що ви, Костянтине Федоровичу, — говорив здивований господар, — тільки приїхали — і назад!

— Не можу. Мені нагальна потреба бути дома, — сказав [Костанжогло]. Попрощався, сів і поїхав на своїй дрожці.

Здавалося, ніби Хлобуєв зрозумів причину його від’їзду.

— Не витримав Костянтин Федорович, — сказав він, — невесело такому хазяїнові, як він, дивитися на отаке безпутне управління. Повірите, Павле Івановичу, що навіть хліба цього року не сіяв. Як чесний чоловік! Насіння не було, не кажучи вже про те, що нічим орати. Гидко дивитися на мене. Ваш браток, Платоне Михайловичу, кажуть, добрий хазяїн; про Костянтина Федоровича, — що вже й казати! це Наполеон свого роду. Часто собі думаю: ну, навіщо стільки розуму дається в одну голову? ну, що б хоч краплину його в мою дурну. Тут глядіть, панове обережніше через міст, щоб не шубовснути в калюжу. Дошки навесні велів полагодити. Жаль найбільше мені мужичків бідних; їм потрібен приклад, а який з мене приклад? Що тут робити? Візьміть їх, Павле Івановичу, в своє розпорядження. Як привчити їх до ладу, коли сам безладний? Я відпустив би їх давно на волю, але з цього не буде ніякого толку. Бачу, що раніше треба привести їх до такого стану, щоб уміли жити. Потрібна строга й справедлива людина, яка пожила [б] з ними довго і на власному прикладі невтомної діяльності…[233] Руська людина, бачу по собі, не може без погонича: так і задрімає, так і закисне.

— Дивно, — сказав Платонов, — чому руська людина схильна так задрімати і закиснути, що, коли не наглядаєш за простою людиною, зробиться і п’яницею, і негідником.

— Через брак освіти, — зауважив Чичиков.

— Бог зна через що. Адже ми от дістали освіту, слухали в університеті, а до чого здатні? Ну, чого я навчився? Порядку жити не тільки не навчився, а ще більше — навчився мистецтва як більше витрачати грошей на всякі нові витонченості та більше познайомився з такими предметами, на які потрібні гроші. Вивчився тільки витрачатися на всякий комфорт. Може, через те, що я безладно вчився? Ні, адже так і інші товариші. Два, три чоловіка мали собі справжню користь, та й то через те, мабуть, що й так були розумні, а інші тільки й стараються навчитися того, що псує здоров’я та виманює гроші. Їй-богу! А що я вже думаю: інший раз, їй-право, мені здається, що наче руська людина — якась пропаща людина. Хочеш усе зробити — і нічого не можеш. Все думаєш — з завтрашнього дня почнеш нове життя, з завтрашнього дня сядеш на дієту; де там: надвечір того ж дня так об’їсися, що тільки лупаєш очима, і язик не повертається; як сова сидиш, дивлячись на всіх — їй-право! І так усе.

— Еге ж, — сказав Чичиков, посміхнувшись, — ця історія буває.

— Ми зовсім не для благорозумності народжені. Я не вірю, щоб з нас був хто-небудь благорозумний. Коли я бачу, що інший навіть і порядно живе, збирає і ховає грошву, не вірю я й тому. На старість і його чорт поплутає: спустить потім усе враз. І всі так, їй-право: і освічені, і неосвічені. Ні, чогось іншого бракує, а чого — і сам не знаю.

Так розмовляючи, обійшли вони хати, потім поїхали в колясці на луги. Місця були б хороші, коли б не були вирубані. Відкрилися краєвиди; осторонь засинів бік підвищень тих самих, де ще недавно був Чичиков. Але ні села Тентетникова, ні генерала Бетріщева не можна було бачити. Вони були заставлені горами. Спустившись вниз до лугів, де був тільки івняк та низький топольник — високі дерева були зрубані — вони відвідали поганенький водяний млин, бачили річку, по якій можна було сплавити, коли б тільки було що сплавити. Інколи де-не-де паслася охляла худоба. Оглянувши, не сходячи з коляски, вони повернулися знову [в] село, де зустріли на вулиці мужика, який, почухавшися рукою нижче [спини], так позіхнув, що налякав навіть старостиних індиків. Позіх позначався на всіх будівлях. Дахи теж позіхали. Платонов, дивлячись на них, позіхнув. Латка на латці. На одній хаті, замість покрівлі, лежали цілком ворота. У господарстві застосовувалась система Тришкового каптана: відрізувались обшлаги й поли, щоб полатати лікті.

— Отак воно в мене, — сказав Хлобуєв. — Тепер оглянемо дім, — і повів їх в жилі покої дому. Чичиков і там думав зустріти лахміття і речі, які наганяють позіхи, але, на його подив, у кімнатах було прибрано. Увійшовши в кімнати дому, вони були вражені мішаниною злиднів з блискучими дрібничками пізніших розкошів. Якийсь Шекспір сидів на чорнильниці; на столі лежала розкішна ручка слонової кості для чухання собі самому спини. Зустріла їх господиня, одягнена зі смаком за останньою модою. Четверо дітей, теж одягнених гарно, і при них навіть гувернантка, вони були всі миловиді, але краще вдяглися б у пістрьові спідниці, прості сорочки й бігали собі по двору і не відрізнялись нічим від бездомних селянських дітей. До господині незабаром приїхала гостя, якась пустомеля і базіка. Дами пішли на свою половину. Діти побігли слідом за ними. Мужчини лишилися самі.

— То яка ж буде ваша ціна? — сказав Чичиков. — Питаю, признатися, щоб почути крайню, останню ціну, бо маєток в гіршому стані, ніж сподівався.

— В найгіршому, Павле Івановичу, — сказав Хлобуєв. — І це ще не все. Я не потаюся: із ста душ, що числяться по ревізії, тільки п’ятдесят живих: так у нас розпорядилася холера. [Інші] відлучились безпаспортно, так що вважайте їх немовби померлими. Так що, коли їх вимагати по судах, то весь маєток лишиться по судах. Тому я й прошу всього тільки тридцять п’ять тисяч.

Чичиков почав, розуміється, торгуватися.

— Даруйте, як же тридцять п’ять? За отаке тридцять п’ять! Ну, візьміть двадцять п’ять тисяч.

Платонову зробилося совісно.

— Купуйте, Павле Івановичу, — сказав він. — За маєток можна завжди дати цю [ціну]. Якщо ви не дасте за нього тридцяти п’яти тисяч, то ми