Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

— Дуже добре, згоден, — сказав Чичиков, злякавшись. — Гаразд, тільки з тим, щоб половину грошей через рік.

— Ні, Павле Івановичу, цього вже ніяк не можу! Половину мені дайте тепер же, а решту через [15 днів]. Адже мені ці самі гроші видасть ломбард. Аби було тільки чим п’явок годувати.

— Як же, справді? я вже не знаю, у мене тепер тільки десять тисяч, — сказав Чичиков, — сказав і збрехав: всього у нього було двадцять, включаючи гроші, позичені у Костанжогло; але якось шкода так багато дати за одним разом.

— Ні, будь ласка, Павле Івановичу! Я кажу, що конче мені потрібні п’ятнадцять тисяч.

— Я вам позичу п’ять тисяч, — підхопив Платонов.

— Хіба що так! — сказав Чичиков, і подумав сам собі: «А це, одначе, до речі, що він позичає».

З коляски була принесена шкатулка і тут же було з неї вийнято десять тисяч Хлобуєву; а решту п’ять тисяч обіцяно було привезти йому завтра; тобто обіцяно: а гадалося привезти три, решту — потім, днів через два або три, а коли можна, то й ще трохи прострочити. Павло Іванович якось особливо не любив випускати з рук гроші. Якщо ж була крайня необхідність, то все-таки, здавалось йому, краще сплатити гроші завтра, а не сьогодні. Тобто він робив, як усі ми. Адже нам приємно поводити прохача: нехай собі натре спину в передній! Наче вже й не можна підождати йому! Яке нам діло до того, що, може, всяка година йому дорога, і терплять від цього справи його: приходь, брат, завтра, а сьогодні мені щось ніколи.

— Де ж ви після цього будете жити? — спитав Платонов Хлобуєва. — Є у вас інше сільце?

— Та в місто треба переїжджати, там є у мене будиночок. Це треба зробити для дітей: їм потрібні будуть вчителі. Мабуть, тут ще можна знайти [учителя] Закону Божого; музики, танцювання ні за які гроші не дістати.

«Шматка хліба нема, а дітей учити танцювати!» — подумав Чичиков.

«Дивно!» — подумав Платонов.

— Одначе, треба нам чим-небудь збризнути угоду, — сказав Хлобуєв. — Гей, Кирюшко! принеси, брат, пляшку шампанського.

«Шматка хліба нема, а шампанське є», — подумав Чичиков.

Платонов не знав, що й думати.

Шампанським [Хлобуєв] обзавівся з необхідності. Він послав у місто: що робити? — у крамничці не дають квасу в борг без грошей, а пити хочеться. А француз, що недавно приїхав з винами з Петербурга, всім давав у борг. Нічого не вдієш, довелося брати пляшку шампанського.

Шампанське було принесене. Вони випили по три бокали і розвеселились. Хлобуєв розв’язався: став милий і розумний, сипав дотепами й анекдотами. В мові його виявилось стільки знання людей і світу! Так добре й вірно бачив він багато речей, так влучно і метко окреслював небагатьма словами сусід-поміщиків, так ясно бачив вади і помилки всіх, так добре знав історію розорених панів: і чому, і як, і через що вони розорилися; так оригінально й смішно вмів передавати найдрібніші їхні звички, — що вони обидва були зовсім зачаровані його мовою і ладні були визнати його за найрозумнішу людину.

— Мені дивно, — сказав Чичиков, — як ви з таким розумом не знайдете засобів і оборотів?

— Та засоби є, — сказав Хлобуєв, і зразу [ж] вивернув їм цілу купу прожектів. Всі вони були до такої міри безглузді, такі химерні, так мало випливали з пізнання людей і світу, що лишалося знизувати тільки плечима й говорити: «Господи Боже! яка неосяжна відстань між знанням світу [і вмінням користуватися цим знанням!] Все ґрунтувалося на потребі дістати звідкілясь раптом сто або двісті тисяч. [Тоді], здавалося йому, все владналося б як слід, і господарство пішло б, і діри всі залаталися б, і прибутки можна почетверити, і себе привести в можливість виплатити всі борги. І закінчував він мову свою: — Та що вдієш? Нема та й нема такого благодійника, який зважився б позичити двісті або хоча б сто тисяч. Видно вже, Бог не хоче.

«Атож, — подумав Чичиков: — такому дурневі послав би Бог двісті тисяч!»

— Є у мене, правда, тримільйонна тітонька, — сказав Хлобуєв, — бабуся богомольна: на церкви та монастирі дає, але допомагати ближньому тугенька. Колишніх часів тітонька, на яку варто було б глянути. У неї самих канарок сот із чотири. Моськи, приживалки та слуги, яких уже тепер нема. Меншому із слуг буде років під шістдесят, хоч вона і зве його: «Гей, малий!» Якщо гість якось поведеться не так, вона за обідом звелить обминути його блюдом. І обминуть. От як!

Платонов посміхнувся.

— А як її прізвище і де мешкає? — спитав Чичиков.

— Живе вона у нас-таки в місті, Олександра Іванівна Ханасарова.

— Чому ж ви не звернетесь до неї? — сказав співчутливо Платонов. — Мені здається, коли б вона зглянулась на становище вашого сімейства, вона не могла б відмовити.

— Ну ні, може. У тітоньки вдача крутенька. Це бабуся-кремінь, Платоне Михайловичу! Та до того ж є і без мене угодники, які коло неї увиваються. Там є один, що націляється в губернатори: приплівся їй у рідню… Зроби мені таку ласку, — сказав він раптом, звернувшись [до Платонова], — на тому тижні я даю обід усім сановникам у місті…

Платонов витріщив очі. Він ще не знав того, що на Русі, в містах і столицях, водяться такі мудреці, яких життя — зовсім не з’ясована загадка. Все, здається, прожив, кругом у боргах, нізвідки ніяких коштів, а дає обід: і всі, хто на обіді, говорять, що це останній, що завтра ж господаря потягнуть у тюрму. Минає після того десять років — мудрець все ще тримається на світі, ще більше, ніж раніш, кругом у боргах, і так само дає обід, на якому всі, хто на обіді, думають, що він останній, і всі певні, що завтра ж потягнуть господаря в тюрму.

Дім Хлобуєва в місті становив собою незвичайне явище. Сьогодні піп у ризах правив там молебень: завтра давали репетицію французькі актори. У який день і крихти хліба не можна було знайти; в інший — хлібосольний прийом всіх артистів та художників і великодушна подача всім. Бували іноді такі тяжкі часи, що інший на його місці давно повісився б або застрелився; але його рятував релігійний настрій, що дивним чином сполучався в ньому з безпутним