Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

— Костянтине Федоровичу! Платоне Михайловичу! От втішили приїздом! Дайте протерти очі! А вже, далебі, думав, що до мене ніхто не заїде. Всяк тікає від мене, як од чуми: думає, попрошу позичити грошей. Ох, важко, важко, Костянтине Федоровичу! Бачу — сам усьому винен. Що вдієш? Свиня свинею зажив. Вибачте, панове, що приймаю вас у такому наряді: чоботи, як бачите, з дірками. Чим накажете шанувати?

— Без церемонії. Ми до вас за ділом. Ось вам покупець, Павло Іванович Чичиков, — сказав Костанжогло.

— Душевно радий познайомитись. Дайте потиснути мені вашу руку.

Чичиков дав йому обидві.

— Хотів би дуже, вельмишановний Павле Івановичу, показати вам маєток, вартий уваги. Та що, панове, дозвольте спитати: ви обідали?

— Обідали, обідали, — сказав [Костанжогло], аби відкараскатися. — Не будемо баритися і підемо зараз же.

— Ходімо, ходімо, — Хлобуєв узяв у руки картуз. — Ходімо оглядати безладдя і безпутство моє.

Гості наділи на голови картузи, і всі пішли вулицею села.

З обох боків дивилися сліпі халупи, з крихітними, заткнутими онучами [вікнами].

— Ходімо ж оглядати безладдя і безпутство моє, — говорив Хлобуєв. — Звичайно, ви зробили добре, що пообідали. Чи повірите, Костянтине Федоровичу, курки немає в домі — до того дожився!

Він зітхнув і немовби почуваючи, що мало буде співчуття з боку Костянтина Федоровича, підхопив під руку Платонова і пішов з ним уперед, притискаючи міцно його до грудей своїх. [Костанжогло] і Чичиков лишилися позаду і, взявшись під руки, прямували за ними віддалік.

— Трудно, Платоне Михайловичу, трудно! — говорив Хлобуєв Платонову. — Не можете уявити, як трудно! Безгрошів’я, безхліб’я, безробіття. Але ж це для вас слова іноземної мови. Пусте було б усе це, коли б був молодий і сам. Та коли всі ці злигодні стануть тебе ламати під старість, а під боком жінка, п’ятеро дітей — засумуєш, мимоволі засумуєш…

— Ну, а коли ви продасте село — це вас поправить? — спитав Платонов.

— Де там поправить! — сказав Хлобуєв, махнувши рукою. — Все піде на сплату боргів, а для себе не лишиться й тисячі.

— То що ж ви будете робити?

— А Бог зна.

— Як же ви нічого не робите, щоб виплутатись із таких обставин?

— А що ж робити?

— Що ж, ви, значить, візьмете якесь місце.

— Та я ж губернський секретар. Яке мені можуть дати місце? Місце мені можуть дати нікчемне. Скільки мені взяти платні — п’ятсот? А в мене жінка і п’ятеро дітей.

— Підіть в управителі.

— Та хто ж мені довірить маєток: я промотав свій.

— Ну, та коли голод і смерть загрожують, треба ж щось робити. Я спитаю, чи не може брат мій через кого-небудь у місті виклопотати якусь посаду.

— Ні, Платоне Михайловичу, — сказав Хлобуєв, зітхнувши і стиснувши міцно його руку. — Не здатний я тепер нікуди. Одряхлів ще й до старості своєї, і поперек болить від колишніх гріхів, і ревматизм у плечі. Куди мені! Навіщо розоряти казну? І без того тепер завелося багато тих, що служать ради прибуткових місць. Борони Боже, щоб через надання мені платні збільшились податі на бідний стан!

«От плоди безпутної поведінки! — подумав [Платонов]. — Це гірше від моєї сплячки».

А в той час, як вони так говорили між собою, Костанжогло, ідучи з Чичиковим позад них, був роздратований.

— От дивіться, — сказав Костанжогло, показуючи пальцем, — довів мужика до якої бідності! Ані воза, ані коня. Спіткав падіж — тут уже нічого дивитися на своє добро: тут усе своє продай та наділи мужика худобою щоб він і на день не лишався без засобів до праці. А тепер уже й роками не поправиш. І мужик уже зледащів, загуляв, зробився п’яницею. Та тим тільки, що один рік дав йому пробути без роботи, ти вже його розбестив навіки: вже звик до лахміття й бродяжництва… А земля яка? придивіться до землі! — говорив він, показуючи на луки, які почалися незабаром за хатами. — Все заплавні місця! Та я заведу льон, та тисяч на п’ять самого льону продам; ріпою засію, на ріпі вторгую тисяч чотири. А он дивіться — по косогору жито піднялося; адже то все падалиця. Він хліба не сіяв — я це знаю. А он яри… та я тут заведу такі ліси, що ворон не долетить до вершка. І отакий скарб-землю кинути! Ну, коли вже нічим було орати, то копай заступом, під город якийсь — городом узяв би. Сам візьми в руку заступ, жінку, дітей, двірні звели; байдуже! умри, тварюко [?], на роботі! Помреш, принаймні, виконуючи обов’язок, а не — об’ївшись свинею за обідом! — сказавши це, плюнув [Костанжогло], і жовчність похмурою хмарою лягла на його чолі.

Коли підійшли вони ближче і стали над кручею, порослою акацією, і вдалині блиснув звив річки і темний приярок, і в перспективі ближче показалась частина схованого в гаях дому генерала Бетріщева, а за ним лісом поросла, кучерява гора, що порошила синястим пилом на віддаленні, по якій раптом здогадався Чичиков, що це, мабуть, Тентетникова, [він сказав]:

— Тут, коли завести ліси, сільський краєвид може перевершити красою…

— А ви охочі до краєвидів! — сказав Костанжогло, глянувши на нього раптом строго. — Глядіть, поженетесь отак за краєвидами — лишитесь без хліба і без краєвидів. Дивіться на користь, а не на красу. Краса сама прийде. Приклад вам — міста: кращі і красивіші досі міста, які самі побудувалися, де кожен будувався на свою потребу і смак; а ті, які будовано по шнурку, — казарми казармами… По боці [красу], дивіться на потреби…

— Шкода, що довго треба дожидатися. Отак хоч би [раз?] побачити все в тому вигляді, як хочеться…

— Та що ви двадцятип’ятилітній хіба юнак?.. Вертун, петербурзький чиновник… Дивно!.. Терпіння! Шість років працюйте підряд: садіть, сійте, рийте землю, не відпочиваючи й на хвилину. Важко, важко. Та зате потім, коли розворушите гарненько землю, та стане вона допомагати вам сама, так це не те, що який-небудь мільйон; ні, батечку, у вас, окрім ваших яких-небудь сімдесяти рук, працюватиме сімсот невидимих. Все вдесятеро! У мене тепер і пальцем не поворухнуть — все робиться само собою. Так, природа любить терпіння; і це закон, даний їм самим Богом, що ублажав терплячих.

— Слухаючи вас, почуваєш прибування сил. Дух підноситься.

— Гляньте, земля як зорана! —