Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Шановний критику, немов старі монети, Вже вийшли з обігу карбовані сонети, Та все ж не гарячись і не свари мене ти За те, що зв'язую думки в сонетні сплети. Бо форми вистиглі, в законах слова стислі, — Не скови-ланцюги, а тільки одіж мислі. Ті спутують її, котрі в м'якому кріслі Забули, як болять від праці пучки тріслі. Не спотикаються у писаній промові І все відкинути і знищити готові, Що не змістилося у хайживістські ямби. Ти роги їм збивай дрючком — хай ходять шуті! Або хоч не співай ніколи дифірамби Отим, що тупістю і дурістю надуті!

1957

35 «Що мова? Одежина, й годі! Ми ж цінимо людей за ум, За діло, не за той костюм, Що лиш недавно став у моді. А ти знімаєш всюди шум, Що рідне слово мре в народі! І завжди ти на перешкоді Нових діянь — немов на глум!» «Ну, що ж… ясна проблема мовна, А я й не думав, ти диви! Тепер картина в мене повна: Чужого не навчились ви, Своє забули… Одяг клоуна На вас від ніг до голови!»

1955

36 Він богом був. Мав сталь в собі. Залізною рукою вміло Ділив кайдани, тюрми, трійло, Віддавши владу шантрапі. Невже ми всі були сліпі, І серце аж тепер прозріло, А досі билося і зріло, Немов курчатко в шкарлупі? Та ні, ми всі були видющі, Але ховались в шкаралущі І повзали, як слимаки… А виправдання будуть мати Лиш ті, що йшли у каземати, На смерть, в Сибір, на Соловки.

1957-1969

37 Як був я молодим — душа мала і вбога — Молитися ходив на львівські цвинтарі, На січових стрільців хрести сумні й старі Клав квіти і втікав од себе сам щомога. За мною стежив шпик, як звірина двонога; А дома я писав о зляканій порі, Як піднімаються з нужди пролетарі Побудувати світ без правди і без Бога. Дорогу я шукав, але не знав мети, Мій дух порубаний палахкотів, як дрова, А правду на Сибір вивозили кати… Прийшов я до Дніпра з уярмленого Львова, А там — на дні вогонь, горіла даль тернова, Летіли в небесах січовиків хрести.

2004

38 В консерваторії співала Соломія, А я студентом був, послухати зайшов. І голос генія збентежив мою кров, По жилах пролетів, немов тужби завія. Я ще не знав тоді, що вся моя любов, І вся моя душа й мого життя надія Навік поміститься в маленькім слові Мія, І буде в ньому ще й моєї смерті схов. Усе моє життя — до Києва зі