Veatrix - Шрами, Veatrix

Безкінечно часто, безкінечно сильно, хочеться просто взяти лезо. Або, хоча б, власний кинджал, і різати руки, поки не полегшає. Він знає, що не полегшає, тому й не бере.

Шрами

Житлова кімната на космічній станції виглядає... Ну, звичайно. Приблизно, як номер в гарному готелі трошки дорожче середнього. Велике двоспальне ліжко з темно-сизою постіллю, білі стіни, шафа, полички, сенсорні термінали... Готель готелем, аби не відсутність вікон, аби не сплячі людьські тіла на ліжку, аби не хаотично розкидані особисті речі. Кімната в такому стані виглядає... занадто обжитою. І майже затишною. Аби не сни. Аби не сни, що чаяться по куткам в сутінках. Шепочуть із темноти. Інколи, якщо Рон лишається на ніч один, то й волають. Манять за собою. Гукають. Все туди, в чорноту, натякаючи недомовками, що тоді, в полоні, з якого він начебто й повернувся роки зо три тому, та майже чотири, життя й було справжнє, він і був справжній: нікчемний, безсилий, знищений. А зараз, все після — марення. Можливо, він, й справді, зійшов з розуму і це все життя — марення. Марення, де йому лиш ввижаються космічні станції, кораблі... і гарні стабільні стосунки. Сильні чоловічі руки, що його обіймають, довгі пасма каштанового волосся, що він любить крутити пальцями. Чорні пасма його власного між власними ж пальцями, коли його чоловіка поруч немає. Ну, або безкінечно торкатись не дуже умісно. 

Безкінечно часто, безкінечно сильно, хочеться просто взяти лезо. Або, хоча б, власний кинджал, і різати руки, поки не полегшає. Він знає, що не полегшає, тому й не бере. Але від цього хочеться не менше. Від цього голоси не стихають, не йдуть, не дають спокою. Не дає спокою вже й звичне, за ці три роки, питання, що постійно в голові. Питання чому ще живий. Навіщо. Інколи відступає, інколи лунає прямо у вухах, але ніколи не йде геть.

Хіба, на якісь короткі миті, коли виходить зімітувати нормальне життя, коли виходить розслабитися в його руках. Переважно, під час обіймів, сексу, поцілунків... Тоді він сам видається собі живим. Тоді він розуміє, що це життя, насправді, і є його власним. Що це не сон, не імітація, не мрії, як в підліткові роки, коли він жив лиш надією, що зможе дотягнутись до зірок, коли після загибелі батьків і дорослішання в сиротинці таки збирався вступати в університет. Зірки виявились ближче і нижче, і не лиш зірки виявились вартими уваги. 

Руками по власній руці. Чіпляється так, наче від цього залежить його життя. До болю. І розуміє, що щось не  так. Звичних шрамів, від зап’ястка до ліктя, по внутрішній стороні руки, не відчувається. Губиться. Де він, що відбувається. Усвідомлення приходить поступово. А з ним і відчуття плину часу. Розуміння, що шрами лишились в минулому. Принаймні фізичні, принаймні частково. Щоб відчути це сповна — проводить пальцями правої руки по внутрішній стороні лівої. Від зап’ястка до ліктя. Повільно, відчути гладкість шкіри. Так звично і незвично водночас.

— Ти знов не спиш, — тихий голос, і Рон відчуває, як Річард посувається ближче. Рон відчуває його погляд, хоча в кімнаті панує повна темрява.

І Рон посміхається у відповідь, наче він побачить. Не знаходиться що відповідати. Горнеться ближче. Так голоси тихіші, так його не так тягне в чорноту власних спогадів. Спогадів, про які він волів би забути. І Річардові руки у волоссі приємно відволікають. Рон закриває очі, наче це має хоч якесь значення у темряві. Рон намагається спокійно, рівно дихати, не питаючи в котрий раз, як Річард почув що він не спить, чому прокинувся.

— Що ж ти неспокійний такий, чудовисько, — Річардів голос тихо вібрує, і Рон підлаштовується під його дотики, лащиться.

— Відлуння спогадів. Як завжди, — власний голос хрипкий та непевний, що й спонукає Річарда на дотик знайти його щоку і пробігтись по ній пальцями. І Рон завмирає. Річардові пальці теплі та шершаві. Спогади. Одні замінюються іншими. Важливо лиш те, що Рон завжди впізнає такий легкий, такий рідний дотик. Річардова долоня на його щоці змушує його втягнути носом повітря і не встигнути видихнути, бо Річард його цілує.

Його губи такі ж сухі і шершаві. Такий же звичний короткий поцілунок, і Рон обіймає його. Обіймає, аби відчувати фізичну близькість, відчувати тепло, відчувати, що він не сам. Зазвичай, допомагає. Допомагає хоч якось розслабитися і забутися. Допомагає слухати його дихання. І Рон видихає йому на вухо:

— Хочу розчинятись в тобі, а не спогадах з полону. Хочу спати, хоч би вийшло заснути знов.

Річард не відповідає. Він, взагалі, не сама говірка людина. Рон би з роду не подумав би, що зійдеться з кимось таким, зійдеться так, щоб бути разом ледь не двадцять років, але ось він тут. Плавиться від кожного дотику, навіть випадкового. Плавиться від кожного його слова чи погляду протягом дня. Навіть, якщо вони говорять по роботі. Від кожної інтонації. Він би хотів проводити разом взагалі весь час. Ще більше, ніж весь. Хоча ще більше, просто, немає куди. Немає куди ближче, коли вони лежать обійнявшись, і Рон намагається підлаштовувати своє дихання під розміренне його, аби заснути знов.

***

Ранок починається незадовго до будильника. Рон не пам’ятає, що снилося. Чи, принаймні, хоче так вважати. Тільки от, від тяжкої голови зранку це не рятує. Від бажання розчинитися, перестати існувати, аби не думати, аби не згадувати, це не рятує. Та й ні від чого, насправді, не рятує. Хіба що, можливо, від занадто прискіпливого Річардового мовчання, але якби Рон згадав і відкрив рота, то були б прискіпливо-турботливі допитування. Так — Річард лиш дивиться, але мовчить. Рон знає, Рон впевнений, що Річард помітив його стан, але не вважає за необхідне починати розмову першим, коли Рон не дуже хоче йти на контакт. Рон хоче розчинитися у цій чорноті, яка поглинає його зсередини. Йому вже виходить не бачити конкретні образи, конкретних людей чи місця, що волають з минулого, з часів полону, тягнуть руки-пазурі. Хоч якийсь прогрес, хоч якийсь толк від того всього лікування. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍