Veatrix - Шрами, Veatrix

Космодром зустрічає звичним галасним хаосом. Дратує. Дратує до того, що хочеться забитись в куток та заховатись, а в якісь моменти здається, що починає підтошнювати. Забитись виходить, хіба що, у власний автомобіль, відмежуватись від людей хоча б так. Нарешті. Рон, навіть, не пробує претендувати на місце за кермом, зразу валиться на пасажирське, і закриває обличчя руками. Трясе головою. 

— Ну, що ти? — Річард кидає на нього швидкий втомлений погляд, ввводячи маршрут в автопілот: — Ти в порядку?

Рон прибирає руки від обличчя, небачачим поглядом втуплюється в нічну дорогу перед ними:

— Ну, таке... Втомився й хочу додому.

Річард, схоже, вловлює щось в його голосі, бо, закінчивши з автопілотом, доволі грубо шарпає його за підборіддя. Нічого такого, просто вдивляється в обличчя, одночасно рукою перевіряючи пульс на шиї.

Рон губиться від цього простого, і, на жаль, звичного руху, але навіть не думає сіпатись чи протестувати.

— Ну? — Рон вдивляється в зеленючі очі навпроти, відмічаючи, що Річард теж дуже змучений. І не втримується, аби не торкнутись рукою його щоки.

— Як ти себе почуваєш? — Річард безвідривно вдивляється в його обличчя, а інтонації ці, як на допиті.

Рон відсторонено вважає це милим. Як і турботу. Як і увагу. Як і те, з якою наполегливістю Річард турбується про нього, хоча це, інколи, і бісить. Бісить, але разом з тим хочеться розчинитись в цій турботі та увазі.

— Не дуже, — він, нарешті, відповідає після павзи, яка затяглася: — мабуть, від втоми, аж серце в горлі і тривога полізла. Ну, і на космодромі якось занадто галасно і людяно... — Рон запинається, тягнеться за пляшкою води на торпеді, робить пару ковтків, перш ніж продовжити: — Ось, уже наприкінець, коли ми йшли до автомобіля, мені в якусь мить здалось що от-от напад схватить, якось так куски спогадів полізли, ледь не галюцинаціями. Давно такого не було, — Рон кривиться і зсуває капюшон кофти з голови, розминає шию і потилицю пальцями, відклавши пляшку: — я оце ще згадав. В ранньому підлітковому віці у мене були такі ж фізичні прояви від нервів, так само підтошнювало, так само тремтіли руки. Правда, переважно від того, що батьки знов кричали на мене через погане навчання і тому подібне. А не від спогадів і втоми.

Місто пролітає за вікном автівки. Сяюче нічними вогнями, яких з кожним роком стає все більше. Все більше стає і хмарочосів, та просто нових сучасних будівель. Місто відновлюється, оживає, повертає собі давно втрачену велич. Це більше не кавардак сірих безликих будинків та роздовбаних доріг, як він пам’ятав із часів дорослішання в сиротинці чи з університету. Місто тепер живе навіть вночі. Підблимує вивісками та неоном реклам. І разом з тим — це місто чуже. Стає все більш чужим з кожними відвідинами. 

Ці вивіски та реклами дратують, відволікають. Забагато світла та миготіння. Легке підтошнювання від цього посилюється, і Рон знов тягнеться за водою, але більше одного ковтка не ризикує зробити. Поглядає на Річарда — той все так само спостерігає за ним, але не розпускає рук. Мовчки. І Рон розпускає руки сам — торкається його коліна, та так і завмирає. Особливо, коли Річард накриває його руку своєю і міцно стискає. Так якось краще виходить просто дихати. Закрити очі. Старатись нічого не відчувати крім цього дотику. Відчувати тепло його долоні. Заспокоює.

***

В квартирі контрастно тихо. Контрастно спокійно. Рон на ходу з себе скидає взуття, кофту, і валиться на диван у вітальні. Втуплюється небачачим поглядом в стелю, і не чує, як до нього підходить Річард. Сіпається та сідає, відчувши дотик до ноги:

— Ммм?

— Я замовив доставку їжі, — Річард сідає поруч і опускає голову Ронові на плече.

Рон заривається пальцями в його волосся, мовчить якусь хвилину. Обережно обіймає його, пригортає ближче до себе:

— Мені соромно, що останні дні від мене нема допомоги й одні проблеми, — він скрушно зітхає, притискається вустами до його скроні. — Пробач, правда. Бо я знов думаю, що не хочу бути обузою найближчому оточенню і втомився жити від загострення до загострення. Втомився від себе самого і власної психіки, — Рон невесело посміхається: — якби я хотів забути і полон і більшу частину війни...

— Ти ж, сподіваюсь, розумієш, що ти ніколи не зможеш забути? — Річард піднімає голову, уважно дивиться йому в обличчя, на губи: — Тобі треба навчитись з цим жити.

Рон кусає губи, відчуваючи одночасно і бажання розкричатися, і втекти, забитись в дальній куток, і безкінечно довго плакати:

— Я... Не можу... Я не хочу постійно згадувати, я не хочу, так лиш гірше стає. Я кожного разу ще більше думаю, краще б я вмер від тої спроби самогубства в полоні.

Річард підводиться, кусаючи губи, і зависає прямо над ним. Ловить його обличчя долонями:

— Ні! Ти мені потрібний. Тут, зараз, в будь-якому стані.

Рон хрипко-нервово сміється, лякаючись його емоційності, пробує його перебити, відштовхнути від себе, але Річард утримує його за плечі, перехоплює за тонкі зап’ястя та продовжує:

— Для мене не є проблемою піклуватись про свого партнера. І, тим більш, я точно не з тих, щоб вимагати, аби ти завжди був в гарному настрої. А, тим більш, звинувачувати тебе в тому, що у тебе поганий настрій чи щось не виходить. Чорт, Роне, я на щось же розраховував теж, коли влазив у стосунки, — він остаточно плутається в словах та повторах, голос починає дрижати, тому замовкає, стискаючи губи.