Veatrix - Шрами, Veatrix

Рон бере його за руку, таки відлипаючи:

— Ну, раз вже приїхали сюди, пішли пройдемося? — йде вздовж берега, задумливо дивлячись вдалечінь, та не відпускаючи Річардової руки. Хочеться вірити, хочеться думати, що у нього вийде навчитися жити наново.

***

Ранок починається... спокійно. Рон відкриває очі, дивиться як сонце заливає спальню крізь не щільно закриті штори. І розуміє, що, вперше за останній тиждень, йому не снились якісь жахіття або власні ж спогади з полону. Що снилось, він не пам’ятає, але тривоги немає. Відсторонено помічає, що сам у ліжку, Річард, схоже, давно встав. А він і не почув. Рон підводиться, повільно розглядається навколо. Бреде в сторону кухні, маючи намір знайти Річарда. Річард і знаходиться, на стільці за обіднім столом, з телефоном в руках і чашкою запашної кави:

— О, прокинувся? Ти так міцно спав, мені стало шкода тебе будити, — жестом манить його до себе, і Рон із задоволенням ловить напівпосмішку на його обличчі.

Підходить ближче, куйовдить рукою власне волосся. А потім забирає у нього телефон і відкладає на стіл, подалі:

— Сподіваюсь, ти не проти приділити увагу мені? — нервово облизує нижню губу і посміхається. Посміхається, всідаючись на край столу: — Що у нас в планах на сьогодні?

— Мммм, вихідний? Замовити щось поснідати, чи кудись підемо? — Річард ліниво відповідає, трошки розгублено дивиться, відгрібаючи волосся з очей, і веде долонею по його нозі.

Рон задивляється на нього, так що аж забуває, як дихати. Фиркає, відганяючи марення:

— Підемо, — ствердно киває, аж пару разів, наче, аби не передумати та впевнити себе самого. Але перш ніж встати, піддається вперед і торкається вустами Річардового лоба. Ловить на собі його погляд, ще більш здивований, і ловить його обличчя долонями, вдивляється в ці зеленючі очі: — Мене, наче, відпускає. Я виспався і не пам’ятаю що снилось, — Веде пальцями по його вилицям. — То що, пішли перевіримо, що з кафешок нормального у місті лишилось?

Він не чекає Річардової відповіді, йде вмиватись та вдягатись, на ходу стягуючи з себе домашню футболку. Завмирає перед дзеркальними дверями шафи, у які світить сонце. Дивиться на відображення, потім на власні руки. 

— Що ти завис? — Річард ледь не налітає на нього. Зупиняється за спиною і веде рукою по його лопаткам.

— Все ж, почати зводити шрами було, й справді, гарною ідеєю. Лише жалію, що не зразу цим зайнявся, шкодував часу і грошей. Але, я й подумати не міг, що мені настільки легше стане бачити себе у дзеркалі. Що тіло знов стане моїм... — Рон дивиться на власне відображення. Чорні очі, чорне волосся, бліді тонкі губи, контрастом бліда шкіра, яка довгий час не бачила сонця. Він виглядає так само, як завжди. Так само, як і багато років тому, та й все життя.

— Гарний, — Річард обіймає його зі спини, мостить підборіддя на кістляве плече: — і я радий, що тобі таки легше після того, як позводив шрами. Бо я дуже боявся, що це нічого не змінить.

— Я тепер так боюся всього решти, що потенційно впливає на ПТСР, — Рон нервово сміється: — але, сподіваюсь, щось та подіє. І мені вистачить сил якось навчитися жити з цим, хоча я й не уявляю як.

— Ну от і дізнаєшся, як, — Річард цілує його в шию. — Просто пам’ятай що ти не сам, добре? — він чекає повільного згодного кивка головою і міняє тему: — А тепер вдягайся і погнали в місто, бо я тебе з’їм. 

Кінець