Veatrix - Коли впало небо, Veatrix

Рештки зоряного пилу засипали лісову галявину.

Я стою серед цього хаосу і дивлюсь як руйнується мій звичний світ. Віковічні ялини тихо лягають долу слідом за небом, що зустрілося із землею. Ось серед впавших ялин проступає гігантський космічний крейсер Земної федерації…. Але що він порівняно із Люттю Небес? Порівняно зі стихією, що вирує на повну силу, накриваючи собою всю планету?

Лиш пушинка.

Пустушка.

Символ марних спроб людства уярмити природу. І що людство тепер?

Пилинка, уламок. Я аж лякаюсь власного сміху.

Обертаюсь, сам не знаю чому, — а за моєю спиною стоїть той, кого я давно оплакав. Все такий же високий та стрункий, білі кучері розсипані по плечам, наче і не пройшло стільки часу. Вдягнений, як і завжди, в біле. Янгол. Але все ж людина. І я не можу приховати здивування. В його ж небесно-блакитних очах помітна образа. 

Він підходить до мене ближче, ці декілька метрів, що нас розділяють, і пориви вітру ще більше куйовдять його волосся. Так звично, наче, я просто його чекав під торговим центром у нас на районі. Навідмаш вдаряє мене по обличчю долонею:

— І ти їм повірив! — кричить, але я ледь чую його голос через буйство стихії: — Повірив у мою смерть! Та як ти посмів?!

Я перехоплюю його руку, не даючи вдарити знов, згрібаю в охапку, не знаю як заспокоїти чи пояснити. Та й чи є зараз в поясненнях сенс. Ось це теж звична частина, наче і не відвикав. Він пручається, викручується з моїх рук, та відступає на крок назад, уже спокійніше продовжує, хоча голос і бринить від знервованості:

— Не за тим я прийшов, почитати тобі моралі я можу і потім, — він контрастно м’яко посміхається. — А тепер пішли звідси — тут вже все мертве.

І як підтвердження його слів — якісь друзки чіпляють мою щоку. Піднімаю руку і стираю декілька крапель крові долонею. Болю немає, дивлюся, наче зі сторони, на власні закривавлені пальці. Яскраво-червоний колір аж, наче, ріже очі.

Він же, ледь не зі сльозами на очах, кидається до мене, вчіпляється в мою руку мертвою хваткою і тягне звідси:

— Йдемо ж хутчіш!

Мовчки підкоряюсь, зараз, точно, не місце й не час для з’ясування стосунків. Це все потім. Якщо потім буде.

Йду слідом. Він впевнено веде мене до входу у закинутий бункер, безвідривно чіпляючись своєю рукою за мою руку, наче я планую втекти. Втікати зараз, від нього, не так щоб й було куди. Чи, щоб у потенційній втечі був хоч найменший сенс.

Уже всередині зупиняється та обертається до мене, дивиться в очі:

— Вони мені не повірили, що можуть вижити. Тому вони вмруть, якщо тільки вже не вмерли. Всі. Тебе ж я в силах спасти.

— Але мене ти навіть не спитав, — підхожу до нього, піднімаю за підборіддя обличчя. Вдивляюсь  в очі, як завжди. Хоча, дещо незвично бачити його таким впевненим. Тим більш, стосовно мене.

— Я занадто дорожу тобою, — відвертається від мене, скидає руку, і йде в темний коридор, але все одно помічаю, як він нервово сковтує, притискаючи руку до горла, хоча його голос став незвично твердим.

Я було пориваюсь розвернутись та піти назад, назовні, до гинучого світу, все одно, все далі не дуже буде мати сенс. Але разом з тим розумію, що не хочу залишати його. Замість цього просто дістаю з кишені невеликий ліхтар і, наздогнавши його, віддаю. Він обережно бере своїми тонкими тремтячими пальцями,  але ліхтар вислизає з руки. Падає на долівку, вмикаючись, клаптями світла покриваючи безрадісний коридор. Мох, бетон, і трошки крапель води на долівці та стінах чудово вихоплює промінь. Нахиляюсь та піднімаю ліхтар, беру сам його за руку. Така звично крижана.

— Веди, — наче й старався говорити м’якіше, але вийшло як завжди. Він дещо сіпається від мого доволі різкого тону, хоча й не подає виду.

Йдемо по доволі давно закинутій підземній галереї. Мох. Деінде калюжі. Наші кроки безшумні, а галерея переходить у коридор, який заглиблюється кудись усередину пагорба.

— Прийшли.

Відпускає мою руку та біжить вперед. Вдалечині, десь попереду, вмикається світло. Йду швидше. І от, доволі велика та простора кругла бетонна зала. Бункер, яких перед війною набудували незліченну кількість. Нічого особливого з ходу в очі не кидається. І, дещо роззирнувшись навколо, розумію, що тут все знайоме, як і у всіх подібних місцях: і ряди залізних шаф під стіною, і консолі та імпровізований пункт управління, незручні шкіряні крісла, декілька капсул для анабіозу в дальньому кінці. Датчики, сенсорні панелі, індикатори виблискують усіма можливими кольорами.

Тільки я заходжу — важкі бетонні двері за спиною зачиняються зі скрипом. Сіпаюсь від цього звуку, одночасно і добре знайомого, і загрожуючого. Тепер панує тиша, і навіть відлуння звуків буйства стихії із зовнішнього світу не долинає сюди. 

Ми завмираємо в парі кроків одне від одного. Палкі зізнання, розпитування, обіцянки чи клятви нам ні до чого. Лишимо це на потім. Він же закриває обличчя руками і намагається стримати чи то злість, чи то сльози. А може, й суміш і того й іншого. З нього станеться. Підходжу ближче, відчуваю його дихання на своєму плечі, але не торкаюсь його:

— Ти шкодуєш про їхню смерть?

Мовчки киває і сіпається, коли пасмо його волосся торкається моєї щоки. Обережно глажу його по голові: