Veatrix - Коли впало небо, Veatrix

— Вони не вибрали жити самі. Або, хоч спробувати щось змінити, щоб мати можливість вижити. Думаю, все ж, не ми одні врятуємося на планеті. — Уже активніше продовжую, міняючи тему: — Ми маємо записувати свої спостереження за світом, десь пару тижнів, а потім анабіоз до наших послуг. На двері та на систему автопробудження треба поставити блокування, щоб з появою людей спрацювала. І, можливо, таймер… — задумуюся, говорю скоріше сам з собою, ніж з ним.

Він же кладе долоні на мої плечі, і з майже щасливою посмішкою заглядає мені в обличчя:

— Я знав, що ти якось нормально все упорядкуєш. І, тут є доволі пристойні запаси, як на двох людей, спробуємо якось управитися. 

І його губи м’яко торкаються моїх. Лиш тепер, обіймаючи його, розумію як мені не вистачало його тепла. Тепла іншої людини, якій я не байдужий, і яка знає мене. Яку знаю я. Навіть не знаю, що з цього важливіше. Можливо те, що він цілує мене, сам же тягнеться та пригортається якнайближче. Одночасно і звично, і неочікувано. Стільки всього сталося. Обіймаю його міцніше, відповідаю, і нервово облизую губи коли він відсторонюється. Він же мовчить, вдивляється в моє обличчя, розглядає, ведучи долонею по щоці.

— Тобто, ти на мене не сердишся, — наважуюсь подати голос.

— Ммм, — він ловить мій погляд, вдивляється очі в очі, наче хоче вийняти всю душу: — та ні, скоріше, дещо ображений. Я ж тобі казав, що точно повернуся живим, не маю наміру помирати. Навіть, героїчно рятуючи корабель, місто, чи ще там щось.

— Я знав, що ти людина слова, але не думав, що аж настільки, враховуючи обставини, — не втримуюсь від ремарки, а він червоніє та знов лізе цілуватися, аби заповнити хитке непевне мовчання, бо, явно, не знаходиться що відповісти. І це теж дуже звично.

Кінець