Данило Чикиш - Багряне небо, Данило Чикиш

Це жорстка військова проза, що розповідає про операцію «Багряне небо» очима солдатки Алії Уеллс. Висадка на планету Банглаар, утримання плацдарму, битви за кожен квартал мертвого міста – це історія, де війна показана без прикрас. Тут немає героїв, тільки бійці, які намагаються вижити у пеклі, що розгортається навколо них. Невблаганний ритм, постійна напруга й фатальна неминучість подій тримають у напрузі до останнього рядка.

Багряне небо (Алія Уеллс, Глалгар , 2380 рік)

Темрява. Все життя боялася темряви. Хоча боялася, скоріше, не самої темряви, а того, що може в ній ховатися. Просто боротися зі страхом, якщо темрява довкола тебе. Достатньо розвіяти її ліхтариком. Але якщо темрява всередині, залишається лише сподіватися і чекати на рятівний спалах.

І ось цей момент настав. Через століття, а може лише через кілька хвилин спалах осяяв свідомість і я знову стала відчувати, знову стала дихати, знову стала жити. Яскраве світло проривалося крізь закриті повіки та знадобилося кілька секунд, щоб звикнути до нього.

Нарешті я розплющила очі. Нічого незвичайного. Я лежала у своїй кріокамері в крайньому ряду "м'ясосховища", як весело називала цей відсік команда на десантному кораблі «Деллінг». У камері навпроти лежав мій бойовий товариш Коротун Мо. Він, мабуть, прокинувся раніше і тепер відверто вирячився на мене, навіть не намагаючись приховати свою зацікавленість.

— Мо, ти б свою чоловічу гідність хоч долонькою прикрив, а то відморозиш, — спробувала сказати я, але з горла вирвався лише здавлений хрип. Між рядами кріокамер стояли лави. Корабельна команда послужливо поклала на них наш одяг. Хоча, можливо, він лежить тут відколи ми його зняли.

Великих зусиль вартувало вилізти з камери й сісти на лаву. Все тіло було налито свинцем, а м'язи рухалися немов із запізненням. Ще більших зусиль знадобилося, щоб одягнутися. За цей час я встигла озирнутися довкола. Старбак уже пішла, Великий Бос все ще продирав очі, а Фобос і Деймос знову сперечались де чиї штани. Все як завжди…

Я глянула на невелике табло над виходом, яке показувало час.

— Вісімдесятий рік!? — Здивувалася я вголос. — Ці чорти з командування майже два роки нас морозили! Не можна було додому відправити?

— Хвостик, а ти хіба не знала? — відповів Бос. — Ми десант. Додому нас відправлять хіба в труні.

Було справді прикро. За той час, що лежиш у кріокамері, гроші не капають!

— Перший взвод, зібратися у відсіку три для брифінгу. Другий взвод, зібратися… — заторохтів динамік гучного зв'язку голосом бортового комп'ютера. Це означало, що немає часу відлежуватися і починається реальна служба.

Наше відділення прибуло в третій відсік останнім. До початку брифінгу було ще кілька хвилин. Сіли як завжди на останній ряд. Я сіла майже на краю: між Великим Босом та братами — марсіанами. Це щоб бути подалі від Mo! Якщо він знову почне свої підкати, я не зможу втриматися, щоб не зламати йому носа.

За хвилину до початку брифінгу до відсіку зайшов сержант Спаркс — командир взводу (і нашого відділення за сумісництвом). Він зупинився поруч із великим екраном на стіні. Повільно приглушили світло і на екрані з'явилося обличчя генерала Крейга, який командував усім десантом на цьому кораблі.

— Солдати! — Заговорив він з екрану. — Я вже бачу кінець війні. Від нього нас відокремлює лише один крок та ім'я йому — Банглаар. Ми знаходимося на околиці системи Глалгар, на межі систем чотирируких. Банглаар є найбільшим стратегічним пунктом у цьому секторі. Взявши його, ми позбавимо ворога будь-якої можливості контратакувати. Ми ізолюємо наші світи від агресора та зможемо нівелювати загрозу! Але не варто думати, що це буде легко. Планету охороняє флот із тисяч кораблів. ВКС кілька місяців ведуть бої у системі, секунда за секундою відвойовуючи простори для нашого фінального кидка. Десантування заплановано на чотирнадцяте липня. У вас усіх є сімдесят дві години, щоб прийти до тями після сну і бути готовими до бою. Це буде славна битва! Будьте готові віддати життя за свій обов'язок і тоді вам виділять найкращі місця у Вальхаллі.

Коли генерал закінчив, у залі піднявся гул. На перших рядах вже рвалися в бій, там сиділо нове поповнення. Бувалі на центральних рядах почали негучно це обговорювати. Ветерани на останніх лише обмінялись поглядами між собою.

Щоразу, коли хтось говорив про обов'язок, це викликало у мене змішані почуття. Мимоволі в голові виникало питання «Де мої гроші?!». Я пішла до армії не за покликом боргу. І не тому, що народившись в окупації, хотіла помститися. Велику роль у цьому відіграв, ясна річ, батько. Він був військовим не в першому поколінні й з дитинства привчав мене до дисципліни. Мама, звичайно ж, була проти. Після того, як батько загинув, вона взагалі чути нічого не хотіла про армію і навіть намагалася підкупити директора, щоби мене вигнали з кадетського училища. В армію я пішла тільки тому, що нічого іншого з мене не вийшло б.

Армія була для мене всім. Сержант Спаркс практично замінив мені батька ... Проте шалено хотілося додому. Після цілого року, протягом якого ми ганяли диверсантів у сузір'ї Орла, я сподівалася, що нам дадуть відпустку. А натомість нас заморозили на два роки й тепер знову кидають у м'ясорубку!

З роздумів мене вирвав стук кулаком по кафедрі та владний рев Спаркса “А тепер тиша!”

— Отже, — повів він далі спокійно, — зараз я трохи введу вас в курс справ. Більш докладні інструкції будуть видані безпосередньо перед висадкою.

Спаркс трохи розповів що сталось за останні два роки, для тих хто цей час проспав, потім коротко окреслив ситуацію на нашій ділянці фронту і загальні риси майбутньої операції. У цілому все виглядало стандартно — прорвати орбітальне кільце, викинути десант, знищити засоби протиповітряної оборони й тримати плацдарм для основних наземних сил.

Після брифінгу, як завжди, був сніданок. Великий Бос знову розповідав, що на «Форсеті» і баланда смачніша, і лавки м'якші. Фобос і Деймос змагалися в анекдотах, а Мо і Спаркс обговорювали «стратегії й тактики». Тільки Старбак їла мовчки. Зараз навіть і не згадати, який у неї був голос, так рідко вона з кимось розмовляла. Її перевели до нашого взводу відносно недавно, коли її сьомий взвод розформували через втрату половини особового складу. Подейкували, що на одному із завдань її відділення потрапило в засідку і вона єдина, хто вижив. По ній і не скажеш, що вона взагалі здатна десь вижити. Висока і худа, хоча жиляста. Злегка розкосі вузькі очі типові для марсіан. Її коротке волосся було сивого кольору, і було незрозуміло, натуральне воно чи фарбоване.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍