Андрій Гаврилюк - Далекий голос, Андрій Гаврилюк

Андрій Гаврилюк  
Далекий голос  
Альфард прокинувся від того, що відсік змінив освітлення, вологість, температуру повітря, а також запах. У ранковій прохолоді пахло цитриною і м'ятою. Кожного ранку запах був інакший. Увімкнулося відео на екранній стіні і музика, потім зачитали новини і розпорядок дня. Завершився ранковий випуск словами: «Усі системи функціонують нормально. Усі відсіки знову обертаються з нормальною швидкістю. Гравітація – 0,7 g». 
Чоловік попрямував у гігієнатор. Він акуратно плюнув в аналізатор і помочився. Кілька хвилин опісля апарат видав поточні медичні рекомендації і сніданок: пляшку соку і два харчових брикети. Полив  брикети соком і вони набули приємного кольору і смаку. Цього дня сік був гранатовий. Він повільно снідав роздумуючи про найближчі плани, а потім одягнув білу медичну форму. У коридорі пахло петрикором. Це нагадало про ті дні, як він жив на Землі, на островах. Сезон дощів розпочався раніше, ніж зазвичай, і кілька днів довелося крізь панорамне вікно спостерігати затоплені джунглі. 
Привітавшись з кількома людьми, чоловік зайшов у ліфт. Там в оранжевій формі інженера, бадьора, жвава і в хорошому настрої їхала Окда: «У нас є робота!» – промовила вона з передчуттям веселощів. Альфард здогадався, що вона на стимуляторах. Їх використовували під час серйозних ремонтів. "На тазині, мабуть. " Ліфт відчинився в зал засідань. Там вже був керівник станції, декілька інженерів і ще один чоловік у білій формі – Хадар, стандартний психоспеціаліст, колега Альфарда. Керівник озирнувся до них і спитав: «Усі тут?» Окда кивнула і сіла в крісло. Хадар почав доповідь.  
- Останні декілька днів я отримував доповіді про психологічний стан працівників "Форамену". Упродовж цього часу стан погіршувався, а декілька годин тому ми втратили з ним зв’язок.  
- Що це означає? Стан погіршується.  
- Люди страждають від галюцинацій, нав’язливих думок і фантазій. Здається стають все більш неадекватними. Боюся, ми втратили контакт через те, що вони там щось зламали.  
- Що саме? 
- Зазвичай при тривалій ізоляції люди трощать комп’ютери, екрани, засоби зв’язку – все, що можна зламати важкими предметами чи вручну.  
- Сподіваюся, ніхто з них не викинувся в космос – зітхнув керівник. 
- Я теж на це сподіваюся – сказав Хадар. 
- Вони вивчали процеси зороутворення і формування протопланетних дисків, і перевищили термін досліджень. Екіпаж мали замінити ще дев'ять циклів тому.  
- Чому цього не зробили?  
- Спочатку вони самі хотіли продовжувати дослідження, а потім їхній телепортатор зламався.  
- Ти як ми туди потрапимо?  
- Ми телепортуємося до найближчої станції, а звідти полетимо на Рятівникові.  
- А чому Рятівник одразу туди не рушив?  
- Він перебуває на плановому ремонті.  
- Який попередній діагноз?  
-Космопсихоз, як зазвичай.  
- Двоє медиків та інженерів піде з вами, – сказав керівник станції. Спеціалісти, вирушаємо за півгодини.. 
Альфард почувався трохи боязко і некомфортно. Багато хто побоювався віддалених переміщень. Надто мало людей в цілій галактиці розуміли, як це взагалі працює. Тут мовилося про природу вакууму, базові рівні макросвіту, про глибинний взаємозв’язок первнів, про саму сутність матеріальних явищ. Фізики запевняли, що телепортація цілком безпечна, одначе майже кожен задумався: чи буде самим собою, коли вийде з капсули в іншому закутку космосу? 
Коли він прийшов у відсік, усі були вже напоготові. Окда повідомила, що їм не вдасться досягти туманності Кіля за одну телепортацію і доведеться здійснити низку переміщень. Чоловік роздягнувся і ліг у капсулу. Вона почала поступово наповнюватися телепортаційним гелем. Він відчував, як клейка маса поступово огортає його тіло, і коли вода проникла в рот та вуха, втратив свідомість. І майже одразу отямився від того, що хтось обережно витягував його з капсули. Все здавалося сновидним. Гель випаровувався. Незнайомці обережно примостили його на лежак. «Ваша телепортація пройшла успішно. Вітаємо на Пенлаї», – доктор сказав це буденним і трохи стомленим тоном. Краєм ока запримітив, що інші теж прибули так само, їх витягували з капсул. Вони теж переживали стан дереалізації. Обслуга дала йому пакетик із зеленуватою рідиною – вона бадьорила. Глянув в ілюмінатор: темний простір із безліччю блискучих цяток. "Пенлай" – півтори кілопарсека. Велика відстань для людини. 
Їм видали зручний одяг бежевого кольору та повідомили, що обладнання буде готовим до наступної телепортації через 12 годин. Маленький милий робот на крихітних білих коліщатках провів до гостьового відсіку. Там було дуже тихо. Люди напівлежали у великих зручних білих кріслах. Біля кожного містилися маленькі самохідні столики з їжею та напоями. «Це, звісно, не орбітальні сади Солярії, але теж непогано», – задоволено промовила Окда. Альфард пригадав маленький житловий циліндр коло Юпітера, де виріс.  
- Кажуть, у них навіть є антигравітаційна сауна. Уявляєте, як це – ніжитися у хмарі з водяної пари і прянощів? 
«Нам треба працювати», – Альфард дістав сумку з голографічним проектором і почав переглядати досьє працівників Форамену. Більшість із них були астрофізиками й астрономами, декілька астрохіміків та інженери, які обслуговували станцію, а також два ботаніки, які вирощували водорості для дихання і харчування. Усі були досвідченими космітами з солідним стажем. Оцінка проводилася щомісяця. Один з фізиків, котрий був також і психоспеціалістом, розповідав: спочатку пацієнти скаржились на перевтому і стрес, потім на химерні сновидіння, а після – на кошмари, безсоння і галюцинації. Потім наставав короткий період шаленої активності, після якого вони впадали в апатію. На момент останнього повідомлення в такому стані перебували дві третини екіпажу. За законом, в особистих відсіках не можна було встановлювати камери, лише в коридорах, лабораторіях і гідропоніці. Однак від цієї куцої вибірки було досить для того, щоб зробити висновки. Страждали від галюцинацій. Люди розмовляли з кимось невидимим, довго стояли, дивлячись в одну точку, порушували правила техніки безпеки. 
«Гадаю, треба відправити їх на якусь густонаселену планету, на кшталт Іридії». – подумав Альфард. 
Липкий гель на обличчі, коротке забуття. Цього разу капсули просто відчинилися самі. Їх ніхто не зустрічав, лише приємний голос динаміків повідомив, що наступна телепортація відбудеться через дві години. 3000 парсеків, Кластер-17. Вони опинилися всередині величезного робота. Кожному видали пляшку води і два харчових брикети.  
- Невже тут ніколи не буває людей?– спитав один з інженерів.  
-Лише відбувається плановий огляд. Є проблеми, які може вирішити лише людина, – сказала Окда. 
-Як я можу бути певен, що з телепорту виходжу такий же, як і був? – звернувся Альфард до інженерів.  
-А зараз ти такий, як у дитинстві? – відповіли йому.  
- Тобто ми всі змінюємося під впливом обставин. Телепортація – одна з них.  
- Але точність перенесення... 
- Майже ідеальна. 
- Але я чув, що коли пройти багато телепортацій, то накопичуються дрібні помилки, і людина може змінитися.  
- Подорожі змінюють всіх. Як не мандруй. 
- Я чув, що хтось вийшов з телепорта з іншим кольором волосся.  
- Сумніваюсь, хіба що він був несправний. Крайня можливість. 
Альфард не помічав у себе жодних змін. Він засинав в одному куточку космосу, прокидався в іншому. Тисячі парсеків за кілька десятків телепортацій. Вони прокидалися на станції разом з Хадаром і вивчали справу знову і знову. Треба було повертатися із забуття.  
Працівники Форамену божеволіли поступово. Спочатку  повідомляли про якісь незрозумілі звуки і голоси на станції. Потім про видіння. Після цього почалися поломки. Вони шукали причини, займалися ремонтом, а потім все ламалося знову. Вони кинули дослідження і впадали в апатичний стан. Остання телепортація: зі станції Пілар перемістились на "Пеніламат", Рятівник, який обслуговував станцію. «Скільки часу займе політ?» – спитав Хадар, коли отямився. «Десять діб плюс-мінус декілька годин», – відповіли.  Сюди добрались майже за чотири доби, плюс ще десять невідомо що станеться, поки вони прибудуть.  
- У вас є оранжерея? - спитав Альфард 
– Так, звісно. А що ?  
- Мені краще думається, серед рослин 
- На третьому рівні, – відповів капітан. 
Хадар знайшов свого колегу під кущем з овальними сірими плодами. Він хотів зірвати один, але той сказав: «Не треба, гидкий на смак. Щось потрапило у їх воду».  
Хадар подумав трохи і запитав:  
-Чому ти погодився летіти так далеко? Люди не мандрують за межі нашого рукава. 
- Стеларизм вчить, що кожна небезпека – це також можливість.  
- Я й забув, що ти один із тих, хто думає, що все розуміє.  
- Ми лише вважаємо, що змогли підсумувати всі основні аспекти людського досвіду.  
- Хіба це можливо?  
- А чому ні? Ми ж досягли зірок.  
Станція “Форамен” була збудована 13462 року людської ери – довгий циліндр на 200 осіб, з простою екосистемою з водоростей і комах. Дослідники спостерігали формування зірок і протопланетних дисків у туманності Кіля, обробляли і аналізували величезні об’єми даних. Це була найвіддаленіша станція в галактиці. Там працювали на свій страх і ризик.  
Здалеку “Форамен” здавався темною смужкою на тлі космічного газу, підсвіченою сяйвом зірок. Смужка поступово більшала. Скоро в ілюмінаторі віднівся гігантський циліндр, обертався, але ніде не сяяло світло. “Пеніламат” пристикувався. Першими в шлюз зайшли інженери і медики. Шеренга оранжевих скафандрів повільно просувалась у пітьмі. Крізь прилад нічного бачення запримітив якусь метушню. “Кисень! Маски! Швидко!” – вигукнув хтось по рації. Альфард дістав запасну кисневу маску і передав уперед. Коли всі зайшли, він побачив, що на підлозі лежать непритомні люди. Медики похапцем вдягали на них кисневі маски. “Що сталося?” – спитав він. “Розгерметизація”, – відповіла Окда. – Мікротріщина. Мабуть кисень поступово витікав, і вони не помітили, як він упав до критичного рівня. Я вже послала за латкою. Інженери працюють над системою життєзабезпечення." 
- Треба знайти інших, – сказав Хадар. - Тут було вісімдесят чоловік 
– Сімдесят три – поправив Альфард. 
Прийшли в головний відсік. Там було темно. Ліхтарі висвітлювали лише кілька метрів. Просувалися широченним тунелем, в кінці якого мала бути оглядова зала.  
- “Тут якось дивно пахне”, – пробурмотіла жінка.  
Вона спрямувала ліхтарик убік, голосно скрикнула і вилаялася. Поруч, у хлореловому баку, лежав труп: голий, блідий стариган. По всьому тілу до нього присмокталися білі слизні. Вчені впізнали його: то був Авраса, керівник станції. Лице було злегка зеленкувате і добре виднілося у воді. Фільтратори постаралися. Альфард не здигнувся. Наставник вчив його сприймати смерть спокійно, як щось очікуване і природне для кожного. "У кожній людині вдосталь світла, щоб розвіяти всю темряву космосу", – повторив він подумки настанову. 
Інженери увімкнули живлення. Одне за одним спалахували світильники, концентричні вогні ссяяли все далі і далі, аж до кінця тунелю. Окрім невеликого безладу, все здавалося нормальним. Решта хлорелових баків були цілі, рівень кисню в нормі, патогенів у повітрі не виявлено. Рятувальники зайшли в оглядову залу. То був останній відсік у кінці циліндра. В ній містився величезний ілюмінатор, в якому виднілася туманність – віддалена, гігантська сіра маса з червонуватими проблисками. Альфард вглядався, і йому здавалося, що її обриси складаються в якусь дуже знайому, але разом з тим ледве вловиму форму. "Парейдолія", – подумалося, – "ми схильні бачити те, чого немає. Не дозволяй собі обманутися". 
Більшість працівників станції були тут: хтось лежав, а хтось сидів на підлозі у завмерлому, апатичному стані. Хадар підійшов до того, хто був найближче. Сиділа, спираючись на ящик з інструментами. Він упізнав її – ботанік, ентомолог Хасунь. "Хад", – сказав Альфард. "Поглянь угору." Спеціаліст підняв очі. Там, поміж світильниками, були незрозумілі малюнки і символи: розмаїті орнаменти, кулясті лінії і контури, що зливалися в чудернацькі форми. Альфард довго роздивлявся малюнки, намагався знайти в них послідовність, якийсь повторюваний патерн, якийсь однаковий мотив, але всі вони були різні. Поки вчених підбирали з підлоги і провадили в медвідсік, спеціаліст підійшов до головного комп’ютера і почав переглядати останні дані, свіжих записів щодо психологічного стану працівників не було. Вчені досліджували активність надмасивних зірок, космічний газ. Потім він знов глянув в ілюмінатор. Здалось, ніби на нього хтось дивиться, наче величезне бліде обличчя проступає в просторі. Кліпнув – видиво зникло. "Реальність – це те, що не зникає, коли перестаєш у нього вірити", –  повторив він подумки сентенцію Наставника. 
Повідомили, що потерпілі з шлюзу отямилися. "Я розпалив полум’я..., очі звіра палають у мороці... маленькі діти зірок,... попіл і прах майбуття", – потерпілі шепотіли якусь поетичну маячню. Ураження мозку через кисневе голодування, вирішив Хадар. Треба стимулювати нейрогенез. 
- Вони сумирні? 
-Так. 
- Що сталося з Аврасом? 
- Хасунь каже, що він помер від старості.  
- А чому в баці?  
- Він же косміт, у них так прийнято. 
Чоловік вимкнув зв’язок. Знову глянув в ілюмінатор: за масою прозорого алюмінію та протирадіаційним щитом виднілася манка сіра туманність, де-не-де проглядалися поодинокі блакитні і червоні зорі та безліч жовтувато-білих цяток. "Кожна людина – це зоря, і вона сяятиме завжди". 
Це космічне видовище будило в ньому старі, потаємні спогади. У п'ять років він ледь не втонув у басейні. Сім років – великий, похмурий навчальний центр. Він навіть не знав, чи та постать на екрані була справжньою людиною. Маленький житловий циліндр коло Юпітера. Він чув, як у сусідньому відсіку кохалися підлітки, а потім і сам почав. Жінки промайнули перед ним: бліді, біляві, довготелесі, з тонкими пальцями, маленькими грудьми, акуратними вагінами – всі як одна, результат добору, праправнучки астронавтів. Його наставник зі стеларизму, старий, прискіпливий чоловік з Марса, вселив у нього віру в те, що людство призначене для зірок. Академія свідомості: тисячі і тисячі годин навчального відео. Лікарні в колоніях. Божевільні, дикі обличчя. Всі марили інопланетянами і космічними чудовиськами, але ніяких прибульців немає. Галактика порожня. Це ми маємо її заселити. Людство освоїло лише малу частину галактики, але вже цього було досить, аби виявити безліч нових світів: орбітальні сади Юпітера, мурашники Марса, Толіман, плаваючі міста Іридії, далекі міні-Землі. Навіть планети краще пристосовані для життя, ніж Земля. Кожен новий світ був сповнений оптимізму. «Ми не повторимо земних помилок», – говорили колоністи, засновуючи нові міста. І спочатку все було добре: всі радісно працювали разом, заради славного майбутнього. А потім, коли починалися проблеми, кликали таких як він, спеціалістів зі свідомості. Неврози, депресії, апатія, самогубства. Дехто не взяв з собою вдосталь світла, вирушаючи в далеку пітьму. «Розум – це лабіринт, але я знаю свій шлях. Я не чіпляюся за минуле, я не живу майбутнім. Я прямую вузькою стежкою поміж спогадами і сподіваннями, у вічному тепер». Хоч він і далі стояв коло того великого ілюмінатора, однак все його життя наче залишилося десь далеко позаду. Все, що він вважав собою, стало крихітною часткою величезного єства. Його досвід був маленькою зерниною, що мала прорости в щось нове і нечуване. 
Здаля туманність здавалася чудернацькою хмариною, туманом, який приховав щось невиразне і таємниче. Розум наче розчахнувся, і за цією завісою виднілася довга лінія життя, у якій людство було лише початком. Вона тяглася трильйони років, ставалася знову і знову, але щоразу трохи по-іншому, досягаючи прекрасної завершеності. Він наче почув голос, що промовляв з цілої вічності. 
-То це ваше пояснення? Розумна туманність? – перепитав керівник станції. - Гіпотеза якогось древнього математика?  
- Не зовсім. Я припускаю, що всередині, в цій туманності, відбуваються квантові флуктуації, які здатні впливати на нейрологічну активність мозку, що викликає або зорові, або слухові галюцинації, які сприймаються як видіння чи одкровення, – зауважив Хадар.  
- Що ви рекомендуєте? – керівник звернувся до обох психоспеціалістів. -Припинити дослідження?  
-Ні, скоротити термін перебування, підібрати краще підготовлений персонал, частіше проводити психологічну оцінку.  
-Спасибі. Ми врахуємо ваші зауваження, – відповів керівник.  
Наступні місяці спеціалісти поволі виводили працівників з апатії, вислуховували історії про майбутні цивілізації, про тисячі і тисячі розумних істот, про довгий зоряний шлях. І навіть через багато років Альфард все ще іноді чув уві сні далекий голос, що розповідав про славу тисячі і тисячі світів, породжену маленькими дітьми зірок. 
 

Кінець