Андрій Гаврилюк - Зоресвіт, Андрій Гаврилюк

Андрій Гаврилюк  
Зоресвіт 
Свідомість пронеслася крізь море вогню, бризки від якого були більші ніж планети. Вона тяглася крізь безмір так довго, що мільйоноліття здавалися миттєвостями. Спалахували далекі проблиски, вивергаючи з себе титанічні вогненні океани у вселенському оргазмі. Світло повільно мандрувало крізь вічність, і галактики спліталися в бліду, ледь помітну павутину.  
А потім він отямився. Капсула відчинилася. Вооррен винирнув з органічного гелю, неначе новонароджений з пологової ванни. Якийсь час він сидів на краю капсули і заворожено спостерігав, як з рук і ніг випаровується телепортаційна рідина. Спогади поволі поверталися: брунатна руда, іржава пустеля, людський мурашник всередині гігантської гори, блакитний захід сонця.  
Біля капсули лежав одяг, білизна і стандартний спецкостюм, які вдягають під легкий скафандр. Коли чоловік одягнувся, двері модуля відчинилися. За ними виднівся довгий коридор, з кількома ілюмінаторами з яких сяйло червонувате світло. Він ступив кілька кроків, зупинився і глянув в ілюмінатор. Там, у тьмяному, безмежному сяйві, було велике червоне сонце. Марсіанин задивився на нього. 
– Дихайте солодко, Вооррен, – почулося позаду привітання.  
Він обернувся і найперше побачив великі чорні очі, що гляділи на нього майже з триметрової висоти. Височенна жінка з тонким тулубом, довжелезними ногами і руками, одягнена в білий облягаючий костюм. Майже безволоса, тонкі губи і маленькі вуха – типова космітка.  
- Я бачив народження світів..., – пробурмотів чоловік.  
– Кожен переживає телепортацію по-своєму. Це ваше перше віддалене переміщення? 
Він кивнув. 
– Ятрайна, ваша провідниця. Зала очікування – там, – вона вказала далі по коридору. 
Вони пройшли кількадесят метрів. Гравітація тут була дещо слабшою, ніж Вооррен звик, але все ж зручною. Він почував себе сильнішим і спритнішим. Зала – округле приміщення, з де з усіх сторін виднілися численні входи і виходи. Звідусіль лилося червоне світло, неначе зала була в сутінках. 
Там юрбилося багато людей. Вони сиділи, розбирали багаж, спілкувалися, їли. Більшість із них були такими ж довготелесими, як Ятрайна. Попрямували до одного з виходів і зайшли у великий транспортний зореліт. Там було декілька сотень лежанок, до яких пристібалися пасажири.  
- Політ займе близько п’яти годин. Ви хочете провести цей час у Дрімоті? – запитала провідниця. 
- Так, – відповів Вооррен.  
Вона відкрила великий ящик коло лежанки і дала йому шприц. Він зробив собі укол у шию і поринув у приємні сновидіння. Снилася марсіанська оранжерея – гігантська печера, де звідусіль звисала і тяглася зелень, а в центрі викопана маленька водойма, в якій плескалися ящірки і риби. Сон були довгий. Він радісно бігав туди-сюди, від одного житла до іншого. Бачив своїх друзів.  
Зореліт пристикувався. П’ять годин здалися йому миттю. В ілюмінаторі ще віднівся телепорт, але тепер це був просто маленький, ледь помітний циліндр на тлі великого червоного сонця.  
Орбітальні сади містилися всередині астероїда, який обертався навколо пустельної Проксими Б. Це було житло космітів, які пристосувалися до невагомості. Люк відчинився, і звідти повіяло жарким повітрям. Пахло квітами. 
- Ви вмієте користуватися реактивним костюмом? – запитала Ятрайна. 
- Ні, – відповів Вооррен.  
Жінка дістала з свого вантажу два костюми. Марсіанин уважно дивився, як вона вдягала один на себе, застібалася і поправляла численні кріплення і трубки. Потім допомогла йому одягнутися.  
- Це не складно. На спині балон зі стисненим повітрям. Натискайте цю кнопку, і повітря виштовхує вас вперед або вбік у будь-якому напрямку. На поясі є кілька тросів з карабінами, щоб зачепитися за труби, якщо потрібно. 
Жінка широко посміхнулася. Зуби в неї були дрібні, білі і дуже акуратні. 
Вони залетіли в широкий тунель, з усіх боків оповитий зеленню. В повітрі витали величезні комахи. 
- Тут завжди жарко?- спитав Вооррен. 
- Майже. Наша екосистема складається з теплолюбних видів. - відповіла провідниця. 
Вооррен відчув, що його щось вкололо в ногу. Нахилився і побачив велику комаху з довгим жалом і напівпрозорим черевцем. Воно було червонувате. Комаха замахала довгими вузькими крилами і полетіла геть. 
– Не хвилюйтеся, це прививник.  
- Прививник? - здивувався чоловік. 
- Ми видозмінили тропічних комарів, щоб вони синтезували природну вакцину. Вам щойно зробили щеплення. - спокійно прокоментувала Ятрайна. 
Чим далі вони просувалися тунелями, тим більше в них вирувало життя. Пронеслися повз баки з хлорелою, через гідропоніку, оминули комашині ферми. Зрештою, зупинилися біля шестигранного люка. 
– Це ваш відсік. Матріарх Ланія зараз зайнята. Ви зустрінетесь завтра вранці біля дев’ятої години. 
– Зранку? – перепитав чоловік. 
– Ми імітуємо двадцятичотирьохгодинну добу для потреб екосистеми. Міняємо освітлення, температуру і вологість. Якщо вам щось буде потрібно, можете звернутись до будь-якого працівника станції. 
По цих словах вона пішла. 
Вооррен пірнув у люк. Відсік мав форму додекаедра. Лежанка, великий екран, холодильник і душ. Задля економії води умивальник, унітаз і душ були з’єднані в одну конструкцію. Все оббито м’яким бежевим матеріалом, так щоб було зручно спиратися на будь-яку сторону відсіку. 
Він відчинив холодильник. Всі продукти запаковані в герметичну плівку, в пляшках з трубочками. Всюди наклейки з описом хімічного складу продуктів. Спробував різні фрукти, а також мурашиний хліб і протеїнові батончики з мучних червів. Багато соків зі стимуляторами. 
Після вечері марсіанин задумався про матріарха: що такого важливого сталося, що вона оплатила його телепортацію на чотири світлових роки? 
Увімкнувся екран. Ішов випуск новин. Жвава ведуча повідомила, що зараз в орбітальних садах триває конвукта. На екрані з'явилося безліч людей, що плавали в невагомості, з'єднані ременями і тросами. Вони ритмічно рухалися під музику. Екстатичне свято єднання під девізом: "Любов і життя -для кожного".  
"Станом на останню декаду орбітальні сади постачають майже третину провізії для Нового Олдуваю".  
Поверхня Проксіми нагадувала йому рідний Марс. Такі ж самі червоні пустирі і ущелини з куполами. Куполи були вершинами підземних комплексів, які занурювались на десятки, а може й сотні кілометрів. Як і марсіани, олдувайці ховалися від смертельної радіації. Три сонця на небосхилі поміж скель. Аж не вірилося, що під цією пустелею вирує життя. Якщо косміти примудрилися створити всередині астероїда джунглі, то що може бути там, на Проксімі, де так багато підземних вод? 
Ланія була схожа на Ятрайну, така ж довготелеса і білошкіра, але її череп більш видовжений, очі світліші, а кінцівки вигинались наче щупальці головоногих. У неї також були дуже широкі плечі і груди. 
– У мене два серця, – сказала матріарх. 
– Що? – спитав Вооррен.  
– Ну, вам же цікаво, чому в мене така широка грудина? 
- А.. так..- він посміхнувся. 
- Це цікавило усіх біологів, яких я зустрічала.  
Він помітив на її пальцях перстень із метеоритного заліза. Одяг жінки був живий, із самовідновлюваної бактеріальної тканини. Хвилясті вушні раковини, прямий ніс, пухкі губи. Майже без брів, погляд спокійний та зосереджений. Худі вилиці і гостре підборіддя. 
– Я запрошую вас в наш потаємний сад - урочисто промовила Ланія. – Він в самому центрі Гамо. 
Вони пролетіли тунелем, що з'єднував внутрішнє кільце з астероїдом. Шлюз відкрився, і Вооррен відчув знайомий сирий запах – пахло, як у джунглях. Він осягнув, що ширяє серед величезного сферичного лісу. Кущі, дерева, листя і коріння – зеленуваті, сині, фіолетові, червоні, навіть чорні тяглися і тяглися звідусіль. Було важко зрозуміти, звідки ллється світло. Коли він придивився, то запримітив декілька слабких тіней – тут було кілька систем освітлення. 
Вчений побачив, як за кущів вилетів довготелесий садівник. На ньому був одяг слуги Вселенського Духу. Він підняв руку на знак вітання і промовив:  
- Життя і любов, брате! 
Воррен відповів традиційним вітанням:  
- Завжди і для кожного. 
- Ти марсіанин, брате? 
- Так, я прибув досліджувати ваше біорізноманіття. 
Садівник посміхнувся і зірвав з найближчого куща овальний, темно-фіолетовий плід. Плід мав на поверхні тверді пухирці. Він розламав його надвоє, і стало видно, що той складається зі зрослих до купи кульок, наповнених соком і м’якоттю. Сік повільно виступив на тріщинах. Одну половину він простягнув вченому:  
- Це для вас. Це все для вас. 
Вооррен скуштував. Темна м’якоть була ніжною і трохи терпкою. 
- Це сабов. Він стимулює, але багато не їжте, бо сп’янієте. 
Воррен відчув, як чуття загострилися, барви стали яскравішими, гучнішими, а думки — яснішими. 
- Бути тут з вами — велика честь, — сказав марсіанин, — але я хотів би знати, для чого ви мене запросили. 
- Ви чули про те, що сталося біля Проціона-Б? 
- Так, це всі знають. Космічна аномалія, раптове зникнення малої  чорної діри.  
- Вісімдесят років тому я спрямувала туди Розвідника. В ньому містився телепортатор. Невдовзі після інциденту він перемістив сюди малу кулю софонта. У ній була жива істота з дуже великим мозком. В один із вчених, котрих запросили її вивчати. 
Воррен здивувався. Софонти прийшли дев'яносто циклів тому. З’явилися біля кожного телепортаційного вузла, на орбіті кожного з дев'ятнадцяти населених світів. Зовні вони виглядали як великі кулясті зорельоти з безліччю тонких щупалець. Що всередині — невідомо. Запропонували Міжпланетній Лізі співпрацю: нові знання в обмін на деякі ресурси. Софонти швидко показали, що їхній інтелект перевершує людський. Взялися найперше за енергетику, генетику і медицину. Запропонували численні реформи. Думки розділилися: одні вважали їх рятівниками, тоді як інші гадали, що вони намагаються поступово захопити владу в Лізі. "Якщо вони друзі, то чому ховаються?"  
Прибульці стверджували, що людство може розділитися на декілька нових видів за відносно короткий час, пропонували впровадити генетичні зміни в наступних поколіннях. Ці видозмінені нащадки мали би стати майбутнім галактичним людством. Вони говорили про мільйони років повільної експансії, про те, що Міжпланетна Ліга є лише крихітним зародком майбутньої величі. Йшлося про Співдружність Тисячі Сонць, про Великий шлях, що вів до Буяння - безмежного екстазу життя. 
Спочатку йому показали саму кулю. Це був біомеханічний космічний корабель діаметром сімнадцять метрів, він мав п’ятнадцять маніпуляторів різного розміру і призначення. Всередині містилася порожнина, схожа на матку. Схоже, що керувалася куля безпосередньо мозком пілота через біоелектричні сигнали. Там був також ядерний двигун і численні сенсори на поверхні, які трохи нагадували фасеткові очі. 
- Де пілот? - запитав Вооррен у лікаря.  
- Спить. Він багато спить. - відповів той. 
- Чому ви його не розбудили?. 
- Не можемо. Його сон схожий на кому. Час від часу він прокидається і їсть. Більше нічого не робить. Мовчить. 
Вооррен мав суворе обличчя чоловіка середніх літ: темно-коричнева шкіра, квадратне підборіддя, великий ніс, темні губи, широкий лоб, карі очі, відстовбурчені вуха, коротка зачіска, темне зачесане назад волосся з легким зеленкуватим відблиском. Пронизливий погляд людини, яка звикла все детально досліджувати. Високий, худорлявий, широкоплечий, в облягаючому сіро-чорному комбінезоні. 
Але косміти були ще вищі, з довгожелезними пальцями і тонкими руками. Вони снували всюди по оранжереях, у своїх спецкостюмах з чудернацькими інструментами. Вирощування рослин в невагомості – специфічна справа. Вони в’ються у всіх напрямках де є вода і світло. Запилювали їх гігантські комахи. Та й самі косміти з додатковими маніпуляторами і розмаїтими пристроями скидалися на людиноподібних комах. 
Під час конвукти Вооррен добре роздивився їх гнучкі тіла: руки, ноги і голови виверталися як завгодно, і всі були майже лисі. Дехто мав небагато світлого волосся на голові і тілі. Йому було цікаво: "Наскільки ці люди відрізняються від марсіан? У Ланії два серця. Чи тільки в неї? Скільки з них має додаткові органи?" 
Дехто був шестипалий і хвостатий але до цього він уже звик, бо такі мутації бувають навіть у землян. Йому трапився чоловік з двома працездатними пенісами, жінка з трьома грудьми та інтерсексуальна людина, яка могла бачити ультрафіолетове випромінювання завдяки додатковим спеціалізованим клітинам в очах. 
Свіжий труп старця лежав на хірургічному столі, а вісім роботичних рук повільно розтинали його. Вони відділяли шкіру від м’язів, обережно витягували внутрішні органи, повільно висмоктували тілесні рідини. Кожна частина тіла, кожен орган, кожна кістка були поміщені в окрему посудину. Родичі спокійно спостерігали за цим. Поруч молився слуга Вселенського духу.  
– Що відбувається? - здивовано спитав біолог. 
- Ви ж хотіли побачити похорон? - перепитала Ятрайна. 
– Я не розумію.  
- Його біологічний матеріал буде використано для потреб садів. Тканини, хімічні сполуки в його тілі,  різні речовини, мікробіота. З них виготовлять ліки або інші хімічні засоби. 
– З усіма таке роблять? 
- Звісно, для нього честь бути корисним суспільству при житті і після смерті. Зі мною буде те ж саме. 
– А його дух вічно ширятиме поміж зірок, споглядаючи красу Всесвіту, – додав Слуга. – А як ви чините зі своїми мерцями? – спитав він.  
- Ми спалюємо їх і поміщаємо прах в кам’яні урни в скелях.  
- І що? Вони просто лежать там? Навіщо? 
- Вони нагадують нам про наших предків які  колись колонізували Марс.  
- Розумію, це гідно.  
Вооррен доброзичливо посміхнувся. Він пригадав численні імена, вирізьблені на скелях долини Маринер. Кожну марсіанську дитину проводили туди на екскурсію до багатоповерхових катакомб. 
Наступного дня Ланія повідомила, що софонт зараз перебуває на "Наворсері". Вооррен зрадів. Справжній міжзоряний корабель!Мало кому випадало побувати на справжньому зорельоті. Це було одне з небагатьох технічних див. 
Навіть здалеку "Наворсер" здавався великим. А коли вони підлетіли, то навіть не могли бачити його повністю: гігантські паливні баки, антирадіаційний щит, величезні сонячні панелі і три житлові відсіки – усюди великі  ілюмінатори. Досить далеко виднівся двигун з ядерним реактором - титанічних масштабів конус. Це громаддя кидало за собою неосяжну тінь у червонуватому орбітальному просторі. Вооррен був у захваті. 
– Він...просто.... неймовірний ...– вигукнув вчений. 
– Ви ніколи не бували на зорельоті? – запитав капітан. 
– Я майже весь час жив на Марсі. Космічні перельоти дорогі.  
- А "Шодгакарта"? - капітан поцікавився гордістю Солярії. 
– Він менший ніж ваш. І рідко літає далі Юпітера, а ви мандруєте між трьома зорями.  
- Не так швидко як хотілося б… 
Вони пройшли довгим коридором, а потім перемістилися у турболіфті. У медвідсіку  істота лежала у спеціальній одномісній палаті. Чоловік уважно її оглянув: величезний череп, худий тулуб, тонкі кінцівки, замість губ, носа і вух – просто отвори, прикриті шкірними складками. Очі – великі, круглі і темно-сині. Погляд був ясним. Зазирнув у медичні скани: мозок у неї був дуже дивний – суцільний, у ньому не було півкуль, а неокортекс значно більший, ніж у будь-якого іншого мозку який він тільки бачив. А мутантів він бачив багато. Істота не мала статевих органів, а тільки просту клоаку, водилися сеча і кал. 
Почалися спостереження. Вооррен знався, що істота проходить через гормональні зміни: кінцівки ростуть, на тілі з’являлося коротке світле волосся, що радше нагадувало пух. Вона вчилася ходити, вимовляла якісь незрозумілі звуки, розвивала дрібну моторику пальців. За чотири місяці вже ходила і їла, але не говорила. 
Якось вчений після чергового дня спостережень і досліджень сказав істоті: 
– Унікальне! Я не знаю, чи ти розумієш мене але ти унікальне, особливе. Хотів би я знати, звідки ти. 
Істота глянула мудрим поглядом, у якому відчувалася якась гіркота, і вперше посміхнулася. 
В цю мить зазвучав сигнал тривоги і його викликали до капітана. На кораблі оголосили карантин. У командному відсіку всі були стривожені. Десятки людей метушилися і про щось жваво сперечалися. Вооррен перестрів корабельного лікаря. 
- Що сталося? 
- Проксімці - зітхнув той. 
На головному екрані з'явилася білошкіра жінка в сірому комібнезоні. Вона стояла на тлі великої фрески, освітленої кількома прожекторами. Фреска зображала натовп людей посеред пустелі з трьома сонцями. 
- Нам відомо що ви утримуєте на борту софонта. Як представниця Проксіми я вимагаю негайно видати його нам.  
- Ви не належите до уряду - відрубав капітан -  і не маєте жодних прав вимагати цього. 
- Я представляю впливову організацію з Нового Олдуваю. І якщо ви не підкоритесь ми вживемо заходів. Я повторюю - у вас на борту наша людина. В її організмі смертельний вірус інкубаційний період якого завершиться через двадцять чотири години. Ви маєте цей час щоб віддати нам софонта, інакше ми застосуємо біологічну зброю . 
Екран вимкнувся. 
- Ви знаєте хто заражений? - спитав Вооррен. 
- Ні. На корабель зійшло багато пасажирів. Це може бути будь-хто. 
Біолог пригадав комаху яка вкусила його в орбітальних садах. "Це можу бути я" - подумалося йому. 
- Я можу повернутися у медвідсік?  
- Так, але постарайтеся залишатися там наступну добу. 
Він побіг до турболіфта. 
Істота як і раніше незворушно дивилася на нього. 
- Я знаю, що ти мене розумієш. Ти точно знаєш нашу мову. Я бачив що ти читаєш написи на упаковках від їжі. 
Істота мовчала. 
- Я не знаю чому ти з нами не говориш, але зараз ми у небезпеці. На борту заражений. І якщо ми не віддамо тебе проксімцям почнеться епідемія. Я хочу знати хто ти, перш ніж тебе заберуть. 
У цю мить на обличчі істоти проступили дрібні, ледь помітні сльози. 
- Я не ...хочу ...бути людиною...знову - промовила вона. 
- Що значить знову? Ти софонт? Всі софонти виглядають як ти? Розкажи мені правду щоб я розповів її всім! 
- Це нестерпно...моє сприйняття таке обмежене...ці очі бачать лише крихітну частину електромагнітного спектру...вуха чують лише коливання повітря...ніс вловлює так мало запахів... 
Істота розповіла Вооррену, що софонти живуть як звичайні люди на планеті біля зорі Бернарда. В столітньому віці вони проходять процес, який зветься Вивищення. Їхні тіла трофуються, а мозок розростається, щоб з'єднатися з біомеханічним зорельотом. 
– Яке відношення ти маєш до зникнення чорної діри?  
– Мене покарали за цей експеримент. Змусили пройти зворотній процес, знову стати людиною.  
- Яка була мета експерименту? Що ви хотіли зробити? 
– Все. 
- Як це все? 
- Ми хотіли створити кишеньковий Всесвіт, окремий вимір, маніпулюючи сингулярністю чорної діри. Але нам не вдалося. Ніхто не вижив, крім мене. 
Вооррен найперше розповів все Ланії.  
- Воно каже, що чуло як співають зорі, коли перебувало в стані Вивищення. Їхнє сприйняття набагато глибше та багато повніше за сприйняття будь-якого косміта. Що з ним буде? 
– Я вже казала вам, що в мене два серця: одне для рідних, інше для чужинців. Я піклуватимуся про життя цієї істоти, як про будь-яке інше життя. Я певна, що проксімці не скривдять її. Життя і любов. Завжди і для кожного. 
Вооррен побачив, як за склом у палаті істота розкладала перед собою багато дрібних інструментів. Вона щось майструвала.