Руслан Шабельник - Щоденники ката, Руслан Шабельник

Колись вони були - кати. Суддя, обвинувач та виконавець вироку в одній особі. Вони мандрували від планети до планети, виконуючи свою роботу. Через багато років, молодий письменник знаходить щоденник. Вміст його проливає світло на події чвертьсторічної давнини, події, що призвели до сьогоднішнього стану справ у людській ойкумені.

Замість епілогу

Капітан Андрій Зайкін спустився в кафетерій готелю. Попри назву, каву тут не подавали. Як пояснили – наркотики заборонені на Штіті, і каву якийсь розумник із місцевих зарахував до них. Втім, як і шоколад.

За одним із столиків уже сидів Руслан.

Побачивши Андрія, помахав йому.

– Як влаштувався? – цього разу Руслан був без свого саквояжу.

– Нормально. Напівлюкс, навіть вода є, холодна правда. А ти?

– Люкс!

– Не погано!

Руслан знизав плечима.

– Контора платить.

Принесли замовлення. Подивившись на половину столу сусіда, Андрій не зміг стримати подив.

– Ого!

Співрозмовник посміхнувся.

– Коли випадає нагода – люблю поїсти. Особливо скуштувати місцевих страв.

– Дивлячись на тебе, не скажеш.

Руслан не справляв враження гурмана та сибарита.

– Знаю. Можливість випадає не часто. Та й страви місцеві, за великим рахунком, не дуже їстівні з незвички.

– І все ж ти їх замовляєш.

– Іноді трапляються й нічого. Чи куштував, наприклад, ангійський штрудель?

– Ну… ні.

А градівську запіканку, блекторських восьминогів, запечених у власному соку. Останнє особливо цікаве. Перед тим, як приготувати восьминога, блекторці підвішують його за щупальце на сонці. М'ясо починає гнити, туша роздмухується, пускає соки.

– Досить! Я ж їм!

– Між іншим – смачно.

– Може й так, але без мене. Цікава у тебе робота, буваєш у багатьох місцях?

– Ну, так, – Руслан чомусь зніяковів.

В Андрії ж зіграла професійна гордість.

– Хочеш, вгадаю, хто ти? За професією.

– Спробуй, – Руслан усміхнувся, підчепив двозубою виделкою якийсь місцевий овоч із тарілки і відправив собі до рота.

– Почнемо! Ти багато подорожуєш.

Руслан кивнув, погоджуючись із цим фактом.

– Твій саквояж досить пошарпаний, однак недостатньо місткий для великої кількості товарів. Отже, логічний висновок про те, що ти комівояжер, відпадає.

– Я не комівояжер, – погодився Руслан.

– Твій одяг говорить про середній статок, проте ти із легкістю можеш дозволити собі зняти люкс у готелі та замовити сніданок із екзотичних страв.

– Два-нуль, Шерлок.

– З чого робимо висновок – ти торговий представник якоїсь не дуже великої, але й не дрібної фірми, яка займається, швидше за все, інформаційними технологіями, ну чи наданням послуг у сфері. Може навіть охоронної контори – сигналізації там, та інше! Ну як? – відкинувшись на спинку стільця, Андрій зробив ковток остиглого чаю.

– Спостереження – слушні, висновки – не дуже, але якщо тобі від цього легше, то нехай я буду представником охоронної фірми.

– Не легше. Хто ти?

– Впевнений, що хочеш почути. Зазвичай люди після того, як дізнаються, чим я заробляю на життя, перестають зі мною спілкуватися. Не хотілося б долучати тебе до них.

– Невже, найманий убивця? – жартівливий тон, але всередині у Андрія все стислося.

– Ні, але якби це було так, я все одно не зізнався б.

– Асенізатор?

– Майже. Близько, дуже близько, і попереднє припущення має деякий сенс.

– Ну, я навіть не знаю…

– Я – кат, – Руслан уважно дивився на Андрія, спостерігаючи реакцію.

– К... кат... – черговий ковток чаю застряг у горлі. Кат! Вони вбивають людей за гроші! Так, злочинців, але байдуже! Суддя, прокурор, суд присяжних та виконавець в одній особі! І він – телепат!

– Заспокойся, ти нічого не думав про роботу.

Андрій якраз цієї хвилини гарячково намагався пригадати, чи не згадував він про своє розслідування.

– Ти читаєш мої думки! – він хотів, щоб голос звучав впевнено, але верескливі нотки таки прорізалися в ньому.

– Ні. Твоє обличчя. Це так явно написано на ньому, – Руслан спокійно їв та спостерігав реакцію Андрія.

– Ти… це… це… обурливо! – чомусь у голову, а потім на язик влізло саме це слово.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍