Руслан Шабельник - Щоденники ката, Руслан Шабельник

Я кат

Я кат. Це ім'я, прізвисько, професія та прокляття. У деяких вустах – це лайка. Я не ображаюсь. Це їх право. Я майже не відчуваю емоцій. Я кат, і цім все сказано.

Ненавидіти, любити – привілей людей, решти людей. Користуйтеся. І користуйтесь мною. Я – кат.

Є професія – повія. Сторонні люди використовують тіло жінки за гроші. Іноді мені здається, я і є ця повія. Якби не заглушені емоції, то, напевно, мені було б бридко...

Я вийшов із катера. У моєму дорожньому листі кінцевою точкою значилася Мера. Нещодавно колонізована планета із п'ятитисячним населенням.

Зустрічали двоє. Один – чоловік похилого віку з величезними натрудженими руками. Він, мабуть, соромився своїх рук, бо постійно ховав їх за спину.

«Він працює руками, – спало на думку, – а я...»

Другим був молодий хлопець, майже юнак. Ледь помітний пушок пробивався на пухких, покритих рум'янцем щоках. Можливо, син, або онук.

Літній чоловік підійшов ближче.

– Ви... кат? – він посилено відводив очі, намагаючись не зустрічатися зі мною поглядом.

Я мовчки кивнув.

– Мене звуть Михайло Волчек, – чоловік хотів було простягнути руку, але вчасно відсмикнув її і знову сховав долоні за спину. – Ласкаво просимо на Меру.

Я з ледь помітною усмішкою глянув на нього. Ні, я не звинувачую і не ображаюся. Не він перший, не він останній. Взагалі з деякого часу я переконаний – тиснути руку при зустрічі безглуздий звичай.

Ми – кати, коли зустрічаємося, теж не тиснемо руки. Щоб не звикати.

Ми стояли і мовчали. Чоловік явно не знав, як продовжити. Нарешті він видавив:

– Мене послали зустріти вас... – він знову замовк, збираючись з думками, а я не намагався йому допомогти. – Ласкаво просимо на Меру.

Він це вже казав, але я не поправив старого, чекаючи, коли він перейде до справи.

– Ви... з дороги... втомилися... – кожне слово з мукою виходило з горла. – У готель...

– Я сюди приїхав не за цим, – це були перші слова, вимовлені мною на Мері, і старий здивовано підвів голову, ніби не припускав, що я ще й розмовляю.

– Так, так, звичайно, – він похнюпився ще більше. – Прошу за мною. Роберт! – цього разу він звертався до молодика.

Хлопець підскочив і простяг руку до саквояжу. Але я жестом відмовився і рушив слідом за згорбленою спиною старого.

 

 

Сонце припікало на повну, проте в оснащеному кондиціонером флайєрі було прохолодно. Під нами линули поля, засаджені акуратними, геометрично правильними рядами. Відчувалася рука людини. Скрізь, де б не з'являвся, він намагався все розмістити, перекроїти на свій смак та лад. Втім, я всього-на-всього кат і яке мені до цього діло.

Машину вів молодий. Старий примостився поряд, на пасажирському сидінні. Руки, як і раніше, доставляли йому масу клопоту.

– Ось. Це наша Мера, – заїкаючись, промовив він і знову надовго замовк.

Ми приземлилися на околиці селища. Найімовірніше, єдиного на планеті. Типові для колоністів одноповерхові будинки, вкриті плоскими дахами. Усі однакового сірого кольору. Між будинками блищав шпиль невеликої церкви.

Я придивився – хрест.

Отже, вони ще й віруючі. Може, сектанти. А втім , яка різниця.

На мене тут чекали. Біля імпровізованого аеродрому стояв натовп людей. Можливо, все населення Мери. Чоловіки, жінки, діти. Всі в простому сірому одязі. У чоловіків на головах світлі крислаті капелюхи. У жінок – чепчики.

Двері відчинилися, я зібрався виходити, але старий несподівано сильно схопив мене за руку.

– Я хочу сказати... Вона моя донька... Вона зовсім ще дитина... Все може статися... Ви розумієте... – він нарешті набрався сміливості, і наші очі зустрілися. У нього виявилися блакитні райдужки.

«Дивно, – подумав я, – спочатку мені здалося, що вони карі». В очах читався переляк і благання. Я розумів, чого йому варто було зустріти мене і заговорити.

– Заспокойтеся, – я відчепив свою руку від його, і та повисла наче нежива, – кати ніколи не помиляються.

– Так, так, звичайно, – старий знову опустив погляд, а я, нарешті, вибрався з апарата.

Натовп мовчав і старанно ховав очі. Я розумів їх. Вони запросили мене, щоб зняти відповідальність із себе, але навіть собі не хотіли в цьому зізнатися. Тепер, хоч би що трапилося, винним залишуся я.

Від натовпу відокремилася дитина. Хлопчик у коротеньких сіреньких штанях з забрудненим личком. Світле волосся непокірними вихорами стирчало на всі боки. Немолода жінка неподалік, швидше за все мати, тільки ахнула, не встигнувши вхопити шибеника за руку. Першу хвилину вона хотіла окликнути його, але, злякавшись, передумала.

Піднімаючи пил пухкими босими ніжками, дитина наблизилася до мене.

– Ти кать? – запитав він і засунув великий палець у рот.

– Так, – я посміхнувся і присів поруч. Діти завжди ставилися до нас краще, ніж дорослі. На жаль, дитинство не триває довго. – А ти хто?

– Я Рік! – карапуз тицьнув себе обслиненим пальцем у округле пузце. – Я взе великий.

– Бачу, – я знову посміхнувся.

– А це ти вбиватимеш тітку Дзейні? – палець повернувся до рота.

– Так, – навіщо брехати дитині, тим більше, що це може виявитися правдою.

– Тоді ти поганий, – малюк розвернувся і побіг до матері.

Я підвівся. Можливо, він має рацію. Іноді я сам маю сумнів.

Від натовпу відокремився невисокий, товстий чолов’яга. На відміну від решти, на ньому був костюм. Мер чи щось таке. Було помітно – у тісному одязі він почував себе незручно.

– Ласкаво просимо на Меру, – почув я втретє. Втім, я розумів, це зовсім не означає, що вони раді бачити мене. – З дороги, відпочити?

– Спочатку справа, – відрізав я. Усі розуміли, навіщо я сюди приїхав, тому краще не відтягувати це надовго.

– Ну що ж, ходімо, – чоловік розвернувся і затупав вулицею. Я слідом.

Коли я проходив повз, натовп відринув, наче я був заразний.

– Безматерник інкубаторський! – почув я ззаду повний зневаги голос.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍