Андрій Гаврилюк - Перша постанова , Андрій Гаврилюк

Перша постанова. 

Марина помітила, що Владислав зовсім не схожий на типового сектантського гуру. Він говорив без солодкого пафосу, без закочування очей, чітко і не надто голосно. Єдине, що привертало увагу, – дивна брошка на лацкані його піджака, незвичний завиток з крапкою, що скидався на якийсь ієрогліф. Попри свою релігієзнавчу освіту, вона не знала, що він означає. Журналістка чула, що раніше Владислав був дрібним підприємцем і навіть бачила його на місцевому телебаченні, у програмі, де ведучий потішався з різного роду диваків.  

Чоловік із запалом розповів про свій контакт з таланцями, запросив приєднатися до руху, наголосив на необхідності кардинальних змін. Це було те, чого вона чекала. Зрештою, всі так звані контактери розповідають, що людство має змінитись, бо інакше загине. Настала пора запитань, мікрофон передали в зал. Його взяла жінка років пятидесяти, одягнена у фіолетовий костюм. На шиї в неї висів великий золотий кулон у вигляді Квітки Життя, а на пальцях – багато різних перснів. Вона поправила своє кучеряве волосся і сказала: 

«Вітаю вас в ім'я Я- є -присутності! Я щодня отримую духовні послання від плеядинців та арктуріанців. Скажіть, яке місце займають таланці в галактичній федерації? З яких вимірів вони походять?» 

Владислав уважно глянув на жінку і трохи знітився: 

"Ви мене неправильно зрозуміли. Я не ченелер. Прибульці, з якими я контактую, цілком матеріальні, вони не астральні духи. Я торкався їх, а вони мене, і живуть вони в тих же самих трьох вимірах, що й ми. Що стосується галактичної Федерації то таланці, ні про що таке мені не розповідали. Звісно, Галактика величезна, і, можливо, десь в ній існують якісь інші цивілізації, але мені про це невідомо.  

"Чи пам'ятаєте ви свої попередні втілення? Ви ж Зоряна душа?" - трохи спантеличено спитала жінка. Владислав злегка усміхнувся: 

"Я нічого такого не знаю. Зрозумійте, я не містик, не езотерик, я лише говорю про те, що сам досвідчив. Існує дружня інопланетна цивілізація, і вона прагне нам допомогти, але вони не можуть цього зробити, якщо ми самі не захочемо змінитись. Будь ласка, наступне запитання". 

Мікрофон узяв молодий хлопець у джинсах і чорній футболці, на якій було зображено, як НЛО викрадає корову.  

"Живіть довго і процвітайте! Мене звуть Данило. Я вірю, що прибульці контактували з людьми з найдавніших часів. Інопланетяни зображені на печерних малюнках, на античних фресках, на середньовічних картинах. Вони залишали кола на полях, викрадали людей для дослідів, коли їх тарілка розбилася в Розвелі, уряд змовився з ними. Я думаю, що не тільки американці, а й всі уряди у змові. Скажіть, це правда? До якої раси належить Таланці? Вони нордичні чи рептилоїди, чи, може, вони з сірих? Чому у ваших брошурах про це не сказано?"  

Владислав розчаровано зітхнув. На його обличчі знов з'явилась досада. 

"Таланці виявили землян близько 10 років тому. Особисто я не вірю в гіпотезу палеоконтакту. Щодо Розвела, то я не знаю, що там сталося, але Таланці ніколи б не допустили, щоб їх шатл розбився, вони розумні істоти з просунутою технологією. І, до речі, їх корабель схожий на тарілку, за формою він більше нагадує ракету. Окрім цього, вони ніколи б ні за що не стали би викрадати людей. Вони проти насильства, для них це варварство. Мене не викрадали, а ввічливо запросили на їх корабель. І ще, таланці не вступили би в змову з жодним урядом, бо вони тут заради блага всього людства".  

"А як же тоді пояснити численні свідчення про викрадення і таємні урядові проекти? Філадельфійський експеримент? МК-Ультра? Пілоти ВПС США?"  

"Я не знаю нічого такого. Прошу, зрозумійте, що Таланці не ворожі, вони сповідують ненасильство і хочуть лише допомагати людству вийти на наступний рівень розвитку. Вони сподіваються на плідну співпрацю з нами". 

Мікрофон дали Марині. 
– Ви зазначили, що зореліт зроблено з цілком відчутних матеріалів. З яких саме? 
– Ну, я не бачив його повністю, я бував лише в гостьовій каюті. Метали і різні пластичні маси. 
– А як працює їх двигун? Яку максимальну швидкість він розвиває? 
– Я не знаю, вони не розповідали мені про це, бо я не інженер, а навіть коли б і був ним, то не зміг би добре зрозуміти іншопланетну, технологію. Вони взагалі нічого мені не показували, окрім необхідного. 
– Чому ви не показуєте ніяких фото чи відео з ними? 
– Вони не дозволяли мені знімати. 
– Отож, ви не маєте жодних доказів? Тоді чому ми маємо вам вірити? 
– Ви можете побувати в них на зорельоті. 
- Справді? 
– Звісно. Заповніть анкету, і якщо вас оберуть... 
– Аааа...якщо беруть... 
- Звісно, з міркувань безпеки, інопланетяни не пускають до себе аби кого, кожну людину перевіряють. Я запрошую вас на наше зібрання, там ви зможете дізнатися більше і якщо бажаєте заповнити анкету. 

На виході роздавали брошури, на них був той же символ, що й на піджаку Владислава. Марина взяла одну. Вона називалась "Знайомство з таланцями". Вдома вона уважно її прочитала. Там згрубша описувалась історія і  культура таланців, а в кінці був короткий словник таланської мови. Слова були трохи чудернацькими, але в цілому схожими на древні земні мови. Символ на обкладинці означав "розвиток через єднання", а буквально – "злиття ріки з притокою". Все було добре продумано.  

"Пропрацьований лор, йому б фантастику писати". І справді, це не перший фантаст, який заснував свою секту. Вона пригадала Хаббарда і Клода Ворільона. В редакції сказали, що вона має сходити на їх зібрання. На робочий комп'ютер надійшло повідомлення – подруга писала про шахрая, який видає себе за священика. Інтернет пам'ятає все, цю справу легко розслідувати в мережі. Марина зробила нарис статті про таланський рух і швидко набрала на лептопі декілька абзаців. Без сумніву, Владислав Бортник є або вмілим шахраєм, або побожевільним.  

Місце зібрань – маленький приватний будинок з плоским дахом, сірий, з невеликою табличкою на вході, де значилось "Посольство планети Тала". Зсередини воно нічим не нагадувало ніяку церкву, а більше скидалось на офіс якоїсь солідної IT-компанії. Футуристичне й затишне приміщення, оздоблене деревом і склом, з кількома комп'ютерами з великими екранами. Посередині стояв великий овальний стіл, навколо нього – зручні крісла. На одній із стін містилася карта світу в перевернутій проекції – південь був згори, над Антарктидою виднівся напис "Який план?". 

Маленькі двері, на яких написано "Кухня". Привітна жінка середніх років запропонувала Марині воду або фруктові соки і та запитала, чи є в них кава. Відповіла, що таланці не рекомендують вживати кофеїновмісні напої. " Ніякої кави і чаю, як у мормонів", – подумала журналістка. Люди повсідалися хто де. Владислав повільно зайшов, ввічливо привітався жестом, уважно на всіх подивився і сказав: "Я бачу, у нас є новачки, роздайте їм анкети". Та сама привітна жінка, що пропонувала напої, роздала Данилові, Марині і ще кільком людям папір і ручки. 

Питання були звичайні: ім'я, прізвище, адреса, телефон, сімейний стан, проблеми зі здоров'ям, політичні та релігійні погляди, освіта, робота, хобі, особливі навички тощо.  

-Я перепрошую. Чи обов'язково відповідати на всі запитання?  
- Звісно, ні, це добровільно.  
-А чому у вас карта догори ногами? - спитав Данило.  
-У космосі немає гори і низу, - відповів Владислав. Він підійшов до одного з чоловіків, що сидів найближче до нього, і щось йому тихо сказав. Той кивнув. Знак розуміння.  

-Отож, який у нас план? Контактер зробив невелику паузу. - Таланці вважають, що людство готове зробити наступний крок у своєму розвитку, і пропонують ряд суспільно-політичних реформ, оскільки вважають, що ми готові пробудити свою планетарну свідомість. Ми можемо почати мислити як єдиний вид, як глобальна спільнота з тисячолітніми перспективами.  

Щоб це стало можливим, ми мусимо змінити свою психологію, відмовитися від споживацтва і насильства і почати діяти в інтересах цілої біосфери, а не лише у власних. Лише об'єднане людство зможе зберегти довкілля і запобігти вимиранню багатьох видів тварин і рослин, ліквідувати промислове забруднення та негативні наслідки урбанізації.  

Марина піднесла руку: "Я не розумію. Як це виглядає на практиці?"  

-Кожен повинен слідувати ряду правил, а також отримує певне завдання згідно зі своїм становищем та можливостями.  

"Що за правила?" 

- Відмовитися від насильства, обмежити себе в споживанні і розвагах, вести здоровий спосіб життя, берегти природу. Такого роду правила. Ми будуємо екопоселення, працюємо в заповідниках, займаємося реабілітацією узалежнених людей.  

"Не розумію, як це допоможе об'єднати людство?" 

- За деякий час таланці приземляються і запропонують нам технології, за допомогою яких ми зможемо вирішити всі світові проблеми. 

- Чому вони не зроблять цього прямо зараз? 

- Бо це викликало би культурний шок, який би нашкодив багатьом людям. Спершу ми маємо підготуватися до їх прибуття. Коли настане час, вони допоможуть нам змінити землю: полярні шапки розтануть, пустелі перетворяться на родючі землі, всюди буде м'який теплий клімат.  

"Типові обіцянки раю". 

- Навіть більше, в перспективі талантці допоможуть тераформувати Марс і Венеру і навіть перетворити Юпітер на... 

- Зорю? - перебила його Марина. "Він розповідає звичайні тропи з наукової фантастики". 

"Ні, не на зорю", - спокійно відповів Владислав, "на коричневого карлика".  

"Навіщо?" - здивовано спитав Данило.  

-Щоб користуватися його енергією під час колонізації зовнішніх планет. І ви можете стати частиною цієї величі. 

- Отож, - промовила Марина, - ви стверджуєте, що співпрацюєте з неймовірно могутніми іншопланетянами, які прагнуть допомогти людству. Тоді навіщо вам це? - вона вказала на напівпрозору скриньку для пожертв. 

-Ми будуємо для таланців космодром, щоб вони мали де приземлитися. Крім того, нам потрібні гроші, щоб займатися благодійністю.  

- А чому ваші всемогутні прибульці не дадуть вам гроші? Бо вони не мають грошей. Вони не взяли з собою коштовні метали чи матеріали, коли летіли сюди. 

- Але в них є технології, які можна продати. 
- Якщо вони дадуть нам свої технології, ми знищимо самі себе. Вони стараються не ділитися зайвою інформацією. Окрім того, таланці хочуть, щоб ви самі вклалися в їх справу, бо так ми почуватимемося більш залученими до неї. Ми маємо показати, що готові йти на жертви заради кращого майбутнього.  

"Він втече з пожертвами, коли достатньо назбирає, закриє людей в якомусь підвалі, дасть, таблетки, а сам злиняє". 

Старий чоловік в круглих окулярах підняв руку.  

- А чому ви взагалі вважаєте, що людство здатне перерости насильство і споживацтво? Я вчитель історії, я не пам'ятаю, щоб колись таке було. 

- Тому що таланці змогли. А вони такі ж самі смертні і обмежені істоти, як і ми, просто їхня цивілізація дещо старша за нашу. 

Після цих слів освітлення в кімнаті повільно згасло, і стало зрозуміло, що в вікнах замість звичайних шиб встановлено світильники, що випромінюють денне світло. На великому екрані позаду контактера під урочисту музику з'явилась блакитна планета. Камера наблизилась до зеленого континенту з високим гірським хребтом і великими озерами. Континент був покритий лісами і степами; вздовж овального узбережжя містились численні поселення, що нагадували величезні села. Вони складалися з невисоких будинків, розташованих концентричними колами. Усміхнені люди в простому і легкому одязі займалися гімнастикою на численних майданах, працювали в полях і садах, прогулювалися разом з домашніми улюбленцями, плавали в морі. Ніде не було видно автомобілів, лише поїзди і метро. Не було високих огорож, поліції, торговельних центрів; дороги були вимощені бруківкою. Камера пронеслася над морем, в якому плавали великі вітрильники та білі кити, і досягла наступного континенту. Марина впізнала його - це була Австралія. Тільки всередині її містилось невелике море з затокою. Потім показали південно-східну Азію, північ Євразії, Європу, Африку і обидві Америки - всі вони теж були частково затоплені. Тоді вона зрозуміла, що перший континент - Антарктида без льоду. Всюди той же самий мирний пейзаж, аркологічні міста, щасливі люди в легкому одязі; ніде не було хмарочосів, важкої техніки чи зброї. Світ виглядав як прекрасний сад. Біля Єгипетських пірамід росли джунглі, по Сибіру гуляли стада слонів та жирафів, у Північному морі купалися люди. Відео закінчилось зображенням об'єднаного людства: люди різних національностей обіймалися і тримались за руки, а довкола них бігали діти мулати.  

Освітлення знову стало нормальним.  

"Яке майбутнє передбачили для нас таланці? Світ без воєн, насильства і бідності! Цей світ можливий, якщо ми всі старатимемось. Раніше ми не знали, що можемо вирватися із свого дикунства, але тепер ми маємо мудрих наставників, які допоможуть нам це зробити".  

"Авжеж", - із сарказмом подумала Марина.  

"А які конкретно заходи вони пропонують? Які в нас рішення, як на практиці подолати порожнечу, насильство і бідність?" 

Владислав ледь посміхнувся мудрою посмішкою і промовив: 

"Цивілізація може досягти планетарної свідомості лише через тривалі і поступові реформи. Ми будемо поступово поширювати таланське бачення по всьому світу, особливо фокусуючись на молоді і дітях. Поступово люди усвідомлять свої помилки, і настане духовне пробудження". 

"Псевдорелігійна демагогія."  

«Якщо вас це цікавить, раджу прочитати мою книгу», – сказав Владислав. Він узяв з полиці товстий том і подав їй.  

«Це безплатно», – додав він. Жінка нерішуче взяла до рук книгу. На обкладинці було написано: «Зріла цивілізація».  

«Спасибі», – промовила вона і поклала книгу до сумки. Раніше Владислав був дрібним бізнесменом, продавав через інтернет китайське барахло. Марина з'ясувала, що зараз він веде доволі скромний спосіб життя: не ходить ні на які заходи чи в ресторани, не купує дорогих речей, їздить на простій автівці. У сектантських гуру зазвичай три цілі: гроші, влада і секс.  

Але він не жив у розкошах, не намагався пробитися в уряд і точно не спав зі своїми послідовниками. Вона спробувала прослідкувати за ним, але не виявила нічого цікавого. Більшу частину дня він працював за комп'ютером. В Open Space. Марина поклала книгу Владислава в коробку з написом «кросбукінг». Книга опинилася поруч з «Таємними архівами КДБ», «Спроектованим майбутнім» Жака Фреска і кількома книгами Ошо. За кілька днів їй подзвонили. Чоловічий голос у трубці промовив:  

«Вітаю, пані Марина. Я телефоную вам із таланського посольства. Хочу запросити вас на унікальну зустріч. Завтра в нашому посольстві побуває сам Аріан Гебрич».  
«Хто такий Аріан Гебрич?» – здивовано сказала журналістка. 
«Ви не читали книгу?» – не менш здивовано перепитав голос у слухавці. «Це перша людина, яка побувала на Талі."   
"Ви маєте на увазі на планеті таланців?»  
– «Так".  
"О котрій годині прийти завтра?» – «О 7:00 вечора».  
«Я обов'язково буду», – відповіла Марина. Їй стало цікаво побачити людину, яка каже, що побувала на іншій планеті. «Це буде весело», – подумала вона. 

Марина не вірила в колонізацію космосу, вона навіть вважала, що люди ніколи не полетять на Марс. А якщо й полетять, то там і загинуть. Очевидно, що жодна людина ніколи не вступить на поверхню іншої планети, і прибульців, звісно, немає, принаймні в найближчому космосі. Колись вона читала книжку, де розповідалось про унікальність Землі. Виникнення розумного життя – це особлива і малоймовірна подія, яка навряд чи повториться двічі. Вона почала шукати в інтернеті інформацію про цього Аріана, але не знайшла нічого, крім згадки про нього на сайті таланського руху. Взяла книгу, там теж було мало, лише вказувалося, що він перебував на планеті Тала з жовтня 2017 по червень 2018 року. 

Перед посольством був невеликий натовп. Люди повільно заходили. Повсідалися хто де, в крісла-мішки, а дехто навіть – на килимку для йоги. Аріан вийшов до людей з кухні. Це був старший чоловік, десь під 70, добре виголений, усміхнений, двох метрів. Він всівся на високий стілець і став пильно всіх роздивлятися. Потім посміхнувся і промовив: «Я дуже радий усіх вас бачити». Люди усміхнулись і ледь загомоніли. 
– Ви справді побували на Талі? – якось нерішуче спитала Марина. 
Він ледь посміхнувся і сказав: «Так». Стало зрозуміло, що цей чоловік мало розмовляє, але сама його присутність, в ньому відчувалось щось незвичне, щось інопланетне. 
– Скільки часу зайняв політ? 
– Близько восьми місяців. 
– Розкажіть, як виглядає Тала? 
– Вона схожа на тропічний рай, і мені там було дуже добре. 
– Як виглядають таланці? 
– Вони подібні до людей, тільки кращі. 
- Тобто кращі? 
- Тобто сильніші, мудріші, красивіші, добріші. 
– Я вам не вірю, – рішуче сказала Марина. 
– Вірити не обов'язково. Якщо вас оберуть, ви теж там побуваєте. 
– Якщо беруть? А від чого це залежить? 
– Старайтеся бути доброю людиною. 
Він трохи промовчав, закрив очі і промовив: «На Талі завжди тепло і гарна погода. Там усюди ростуть плодючі сади і течуть великі ріки. Повітря там чисте і пахне солодкими травами. Таланці мирні і добрі. В них немає ніякого зла. У них маленькі міста і затишні домівки. Жити там цікаво і весело». Він посміхнувся і розплющив очі. Вони сяяли. Далі були запитання від інших відвідувачів, на які він відповідав так само просто. Марина уважно слухала, намагаючись спіймати його на слові, але оповідь була без суперечливих деталей. 
Потім вона пішла на кухню. Там була та сама жінка, що й минулого разу. 
– Хіба це не чудово? – сказала вона. – Аріан просто диво. 
– Скажіть, будь ласка, а де Владислав? – спитала Марина. 
– Він поїхав до нашого посольства в Чехії. 
Марина пригадала, що в Чехії є схожа секта, вони поклоняються Аштару Шерану, який воює з рептилоїдами за панування в галактиці. З боку все ще долинав м'який і ласкавий голос Аріана. По очах було видно, що він вірить у те, що каже. Що з ним могло статися? Майстерна містифікація? Галюцинації? Божевілля? 
Стаття вийшла хорошою. Марина зобразила Владислава як чергового дивака-контактера, котрий чи то шахрай, чи то безумець. Український Клод Ворільон. В Києві і без нього вистачає сект. Вона процитувала з книги де розповідалось про найдивовижніші речі. Таких уривків було мало, їх довелося вишукувати, але принаймні читати це було значно легше, ніж Фреско чи Реріхів. Владислав ніяк не відреагував на статтю. Вона очікувала, що він запише якесь відео у відповідь чи щось таке, але жодної реакції не було. За кілька тижнів вона забула історію з таланцями, лише час від часу бачила на вулиці їх плакати. Але потім пролунав дзвінок. 
– Доброго дня, Марино. – Це був той же самий голос, що й того разу. – Повідомляю, що вашу кандидатуру схвалено. Вас запрошено на зореліт таланців. Завітайте до нашого посольства у п'ятницю о 17:00. 
Вона на мить розгубилась.  
- Кгм... Перепрошую, що? 
- Ви заповнювали у нас анкету, таланці розглянули вашу кандидатуру і запрошують на свій зореліт. Це унікальна можливість, другого шансу може й не бути. То ви прийдете?  
Задумалась. "Цікаво, як вони це розіграють? Важко буде зімітувати зореліт на Місяці".  
– Так, я згодна!  
– Це пречудово! -радісно промовив голос. – З нетерпінням чекаємо на вас.  
Розмова завершилась. За обідом у кав'ярні Марина розповіла про все подрузі. Та голосно розсміялась:  
– А може, вони тебе ще зі Споком познайомлять? 
– Звідки ти знаєш про Спока? Ти ж ніколи фантастику не любила! 
– Мій хлопець любить. Ми недавно ходили на той фільм, де всі з телефонами-жабками... – "Зоряний шлях"? 
- Щось таке, – кивнула подруга. 

У п'ятницю посольство було порожнє. Вона побачила тільки Владислава і якусь літню жінку в білому халаті.  
– Вітаю, – сказав Владислав. – Це Жанна Володимирівна, наш лікар. Лікарка простягнула їй руку. Марина потисла її.  
- Отож, ви згодні вирушити на корабель талантів?  
– Скільки часу це займе? 
– Сам переліт – близько двох годин в один бік. На кораблі ви пробудете біля години. Якщо ви згодні, Жанна вас огляне. 
– Навіщо? 
– Хоча таланські технології мінімізують ризики, але все ж це космічний політ. Ми маємо переконатися, що ваш організм витримає навантаження.  

«Як правдоподібно, – подумала Марина. – Цікаво, як далеко вони зайдуть?»  
– Я згодна.  
Жанна Володимирівна провела її до невеликого медкабінету, виміряла тиск і серцебиття, взяла аналіз крові, розпитала про хвороби, чи не вагітна і як переносить перебування в замкнутих приміщеннях.  
– Гадаю, ви витримаєте політ. Не хвилюйтеся, навантаження значно менше, ніж у космонавтів на земних ракетах. Старт завтра о 9-й ранку.  
– А ви бували у таланців?  
– На жаль, ні. Мені така честь не випадала, – лікарка зробила паузу і додала: 
– Приходьте завтра у посольство, вас відвезуть до місця старту.  
"Це буде цікаво" – подумала журналістка.  
Лікарка промовила останні слова таким сухим, буденним тоном, наче йшлося про якусь екскурсію, а не про подорож на Місяць. Вечір Марина провела, дивлячись якийсь дурнуватий фільм, паралельно гортаючи Facebook. Побачила цитату Артура Кларка, де говорилося, що зараз у нас немає космічних колоній, дивитися серіали, а не розвиватись – споживацтво і декаданс. Вона була з цим не згодна. Освоєння космосу невигідне в короткостроковій перспективі. Людство не може планувати століттями. Проте вона любила космос. Її батько захоплювався астрономією. В дитинстві він серед ночі вивозив її за місто і показував зорі у маленький телескоп. Тоді вона не любила це, не хотіла вставати так рано, але тепер це були теплі, приємні спогади. 

Зранку біля посольства чекала шестимісна автівка: Владислав, лікарка і ще дві незнайомі жінки. Вони вільно вмістилися там. Автівка була незвичною, вона не мала марки. За дві години вони під'їхали до високого бетонного паркану. Марина знала, що тут розташовані чиїсь склади. Люди вийшли з машини і попрямували до великого ангару. Двері в ньому були дивні, маленькі, зачинялись на електронний замок. Владислав швидко, звичним рухом натиснув кілька кнопок, двері відчинилися. За ними був невеликий коридор, а в кінці – ще одні двері. Коли вони до них підійшли, Владислав обернувся до Марини і спитав:  
– Ви точно хочете летіти? Це останній шанс відмовитись.  
Жінку розпирала цікавість.  
– Авжеж, хочу! – жваво відповіла вона, передчуваючи, що далі буде. За другими дверима і сталося: невелика кімната з двома кріслами, спинки крісел були відкинуті назад. 

Вона лягла в крісло, і Владислав допоміг їй пристебнутися. Потім він теж сів і пристебнувся. За кілька хвилин вона відчула, як якась сила втискає її в підлогу. Це навантаження тривало декілька хвилин, можливо, до півгодини, а потім зникло, і вона відчула незвичайну легкість.  
"Нічого не бійтеся і будьте з ними відверті. Вони такі самі смертні істоти, як ми, тільки більш розвинуті. У порівнянні з ними ми наче діти", – Владислав промовив це дуже серйозним і урочистим тоном. Злегка схвильована, Марина кивнула на знак згоди, і все це її ще більше захопило. На екрані з'явилася інструкція щодо польоту і заходи безпеки. Потім почалася розповідь про таланців. В основному це були правила щодо того, як поводитися на їхньому кораблі: не можна нічого чіпати без дозволу, не можна торкатися таланців без їх згоди, не можна нічого приносити з собою чи забирати з корабля, їсти можна тільки те, що запропонують, не можна знімати фото чи відео, не можна нічого розповідати про зустріч з таланцями, якщо цього не дозволить Владислав.  

"Що там буде?"  
"Вас проведуть у гостьову каюту, і один з таланців прийде, щоб з вами познайомитися. Він відповість на ваші запитання і покаже ту частину корабля, яку можна бачити людям. Тоді вас проведуть назад, і ми повернемося на Землю. От і все, нічого надзвичайного", – контактер посміхнувся.  

Дві години швидко минули. Марина побачила, що Владислав розстібнув ремені, і теж так зробила. Вони встали, і тут дверцята відчинилися. За ними було велике яскраве світле футуристичне приміщення. В ньому перед чудернацькою панеллю з великим екраном і яскравими кнопками стояли дві людини. В тому, що це саме люди, Марина не сумнівалася. Вони були одягнені в кольорові приталені костюми: чоловік і жінка, високі, з хвилястим волоссям до плечей. Тільки у жінки воно було зібране в хвіст, а у чоловіка – зачесане на один бік. Обличчя світлі й усміхнені, очі ясні, усі риси чіткі й гарні. Жінка промовила:  
"Га кір фатарі шимого, Владислав".  
"Тарафа кір а комога шааньйо", – радісно відповів контактер.  

"Я піду з нею", – звернувся він до Марини. "Не хвилюйтеся, їм можна довіряти".  

Іншопланетний чоловік сказав до Марини: 
"Вітаю вас з цілого серця, я Сефар, мені доручено вас прийняти".  

"А тут краще, ніж на коміконі, – подумала Марина. – Можна сай-фай знімати".  

"Вітаю", – відповіла вона. Сефар узяв її за руку і провів до найближчих дверей. Вони відчинилися. За ними був маленький відсік, диван і пять крісел стояли навколо круглого стола, на якому містилися кілька пляшок з напоями і тарілка з екзотичними фруктами. Марина сіла в крісло і запитала:  
"Сефар, ми зараз  на Місяці?" "Так, ми перебуваємо на супутнику вашої планети". Марина взяла до рук склянку і пляшку, відкрила її і високо підняла над столом, налила у склянку зеленувату рідину.  

"Тоді чому тут така сама гравітація, як на Землі? Хіба ця рідина не мала б литися повільніше?"  
Сефар взяв склянку, з насолодою випив і спокійно відповів: 
"Ми створюємо штучну гравітацію на додаток до місячної".  
"Авжеж. А ви отже іншопланетянин?".  
"Для мене ви іншопланетянка."  
"Якщо ви з іншої планети то чому виглядаєте як землянин?" "Всесвіт однорідний, він породжує схожі форми життя за схожих умов. Моя планета схожа на вашу, то чому я маю виглядати інакше? Окрім цього, ви впевнені, що я землянин? До якої раси я належу? Яка моя нація? Яким акцентом я з вами говорю?" "Якщо ми на Місяці, то покажіть мені Землю в ілюмінатор".  
"У нас немає ілюмінаторів, не існує прозорого матеріалу, який міг би витримати міжзоряну подорож". 

"Ви людина!" - вперто вигукнула Марина. Вона вгледілась в його обличчя і раптом помітила, що воно не зовсім людське: його риси були дуже витончені й рівні, майже симетричні. Складалося враження, що це була картина художника, а не жива істота. Очі - золотаво-коричневі. Розмовляв він справді без усякого акценту. 
"Чим ви миєте своє волосся? Я б теж хотіла таке", - сказала вона. 
Він засміявся: "Воно від природи таке. Я молодий, мені всього 50 за таланським календарем". 
В цю мить вона раптом відчула себе ошелешеною. Вона навіть трохи встала і озирнулась довкола. Навколо неї була зовсім інопланетна кімната. Вона не могла зрозуміти, з чого зроблено меблі довкола, не знала, яка рослина висить під стелею, не розуміла, що вона п'є. І той, хто сидів напроти, більше не здавався людиною - таких людей не буває. Все довкола було настільки новим і незнайомим, що вона на якийсь час замовкла. Вона встала, обійшла кімнату, торкнулася стін і меблів. Зрозуміла, що не знає, звідки світить світло і яким матеріалом покриті стіни. Меблі були такі зручні, м'які і підлаштовувались під її статуру і вагу. 
Вона глянула на того, хто сидів. Він посміявся, посміхнувся своїми тонкими губами. 
"Це неможливо!" - вигукнула Марина. "Це не зореліт, і ви не прибулець!" 
"Ми вважаємо, що весь Всесвіт - це наш дім, тож ми ніде не чужинці". 
В ньому не було нічого земного: всі його жести і міміка, вимова і поведінка - люди себе так не поводять. Вона глянула на тарілку з фруктами. Сама тарілка мала незвичний дизайн: овально-хвиляста, білосніжна, зі спеціальними зазубринами. Він узяв фіолетовий плід, проколов його трьома зубчиками і почав здирати з шкірку за допомогою леза, яке містилося на тому ж інструменті. Вона різко усвідомила, що перед нею інопланетянин, який спокійнісінько їсть свою інопланетну їжу. 
"Ви хочете нас завоювати?" - голос затремтів. 
Сефар добродушно засміявся: "Коли ми вас виявили, - промовив він з легкою посмішкою, - я почав вивчати вашу космічну програму і я дуже сміявся, коли побачив, що при першій висадці на Місяць ви встановили там американський прапор". 
"Чому?" - здивовано спитала Марина. 
"Тому що ви захотіли перенести державні кордони в безмежний космічний простір. Місяць існував за мільярди років до того, як взагалі утворився американський континент, але уряд Сполучених Штатів чомусь вирішив, що це прекрасне світило належить йому. Може, ви ще на Сонце прапор закинете? Скажіть, чому це був прапор США, а не прапор всього людства?" 
"Тому що саме американці перші досягли Місяця". 
"А що, американці не люди? Чому такі вторинні речі, як нація чи держава, ви ставите вище за первинну біологічність? Кожна людина, незалежно від того, якою мовою вона розмовляє, має одні й ті ж самі універсальні потреби, належить до того самого біологічного виду, що решта людства". 
"Це так, але я не розумію, до чого тут моє запитання. То ви хочете нас завоювати чи ні?" 
"Ваша космічна програма заснована на конкуренції між великими державами. І чого вона досягла? Ви навіть не можете дістатись сусідньої планети. Невже ви думаєте, що ворожі істоти можуть сягнути зірок? Невже ви всерйоз гадаєте, що ми здолали мільярди кілометрів космічного простору заради того, щоб винищувати, вбивати і підкоряти?" 
"Чому ні?" - трохи невпевнено промовила журналістка. 
"Ви маєте зрозуміти, що колонізація космосу потребує співпраці всіх жителів планети. Щоб по-справжньому вийти в космос, потрібно відкинути те, що вас раніше обмежувало, і кардинально змінити своє світосприйняття. Необхідна планетарна свідомість, а не сотня розділених держав, які ворогують через ресурси та ідеологію. Варвари не можуть літати поміж зірок. Свого часу ми це усвідомили. І ви теж можете. І тільки тоді колонізація стане можливою. Уявіть, що ви дісталися Марсу. Зараз що ви там робитимете? Поставите державний прапор, логотип транснаціональної корпорації, релігійний символ? Принесете оцей стародавній чужий світ свої обмеження? І до чого це приведе?"  
Він з насолодою доїв плід. 
"Але... але мені ніхто не повірить. Дайте мені щось зроблене з іншопланетного матеріалу". 
"Немає ніяких іншопланетних матеріалів. У космічному масштабі наші планети розташовані недалеко одна від одної". 
"Тоді дайте мені якісь нові знання, якусь технологію". 
"Для чого? Щоб ви погубили себе з їх допомогою? На вашій планеті більш розвинуті цивілізації нахабно втручалися в життя менш розвинутих і швидко губили їх. Ми не збираємося вас асимілювати.Наша перша постанова полягає в тому, щоб сприяти розвитку, а не насаджувати свій порядок за всяку ціну. На вашій планеті сильні завжди нав'язували свою правду, незважаючи на те, що це означає страждання і смерть тих, хто не готовий з ними погодитись. Ваші закони написані кров'ю. Ми хочемо навчити вас писати їх чорнилом". 
"Тепер я повинна всім розповісти про вас. Я напишу статтю!" 
"Ви нічого не мусите. Ми не вербуємо людей. Краще спробуйте це", - він простяг їй шматочок плоду. 
"Зачекайте, якщо це інопланетна їжа, то як я її можу їсти? А як же біохімічні бар'єри?" 
"Ми підібрали для вас ту їжу, яка сумісна з вашою фізіологією. Так, справді, від деяких наших страв вам би стало зле, але саме ця їжа безпечна". 
Вона скуштувала: солодкавий, злегка терпкий, з приємним запахом, тане в роті. 
"Ви б могли нас стільки навчити!" 
Сефар похитав головою: "Ні, ви не хочете вчитись. Ваше буття засноване на конкуренції, на боротьбі за місце під сонцем, замість співпраці. Ваші релігійні лідери пропонують дещо краще: співчуття, прощення, терпіння, розуміння того, що ви не центр світу, а частина чогось більшого, відмову від егоїзму, але ви їх не слухаєте. Та невже послухаєте нас? Ми не можемо вам запропонувати ніякої іншої істини. Не існує чудесної технології, яка зробила б вас мирними і щасливими істотами. Лише тому, що ми слідуємо правилам, які виробились упродовж століть розвитку, іншого шляху не буває". 
"Покажете мені решту корабля?" - "Ні". - "Чому? Від цього не буде жодної користі. Ви все одно нічого не зрозумієте. У нас нема містка чи інженерного відсіку, столової чи кухні. Корабель летить сам, ми ним не керуємо. Власне, інші відсіки мало чим відрізняються від того, що ви вже бачили. Окрім цього, наш час скінчився. Ви повернетесь на Землю". Він відвів її в коридор. 
Там вже була таланка і Владислав. 
"Вана, вана асафара к мелолек", - сказав землянин. 
"Семфероо лекана", - відповіла інопланетянка. 
Гості попрямували до виходу і лягли в крісло. 
"Я маю вибачитись", - промовила Марина. "Я думала, ви божевільний". 
"Нічого страшного", - відповів Владислав. "Я б сам не повірив, якби не бачив на власні очі". 
Настала пауза. 
"Що буде тепер? Що мені робити?" 
"Нічого. Прибуття таланців відбудеться з вами або без вас. Якщо хочете, можете написати про це статтю, але люди вам все одно не повірять". 
"Невже вони справді нічого не зроблять? Їх невтручання..." 
"Вони втрутяться в кризовий момент, якщо такий буде". 
Вдома Марині почало здаватися, що це все було лише сном. Вона розповіла подрузі. 
"Це був спектакль", - відповіла та.  
-А золоті очі? 
-Лінзи. 
- А його лице ?  
- Пластика. 
- А їжа? 
- Штучна. 
- Але ж корабель? 
- Декорація. 
- А червона рослина?  
- І що, на Землі є червоні рослини. Ти ж сама знаєш, якими переконливими бувають сектанти. Згадай, що було з саєнтологами, вони ж тебе майже переконали, що в минулому житті ти була..." 
Марина глянула у вікно. Їй здалося, що там НЛО. Але то була лише дивної форми хмара. 
 

Кінець