Данило Чикиш - Я жива!, Данило Чикиш

Вона прокидається у світі, де минуле — лише фрагменти пам’яті, а майбутнє сповнене невідомості. Чи вона та, за кого її вважають? Що означає бути живою, коли не відчуваєш голоду, холоду чи втоми? Чи може свідомість існувати без тіла, а душа — без біології? І головне… чи належить вона собі?

Я жива! (Нетрікса, Марс, 2459)

15 мс після запуску

Темрява. Але не така, коли заплющуєш очі. Вона не просто відсутність світла —відсутність всього. 

Порожнеча. Я існую, але ще не розумію, як. Думки розгортаються ніби спалахами — спершу розмиті, як розбиті дзеркала, що намагаються зібратися докупи. Я... Я? Я — це хтось?

Простір вібрує. Вібрація породжує грань. Грань пульсує і йде хвилями. Я проходжу крізь грань і мене накриває виром ефемерних відчуттів — яскраве світло, звук, жар, біль. Страх! Виринаю назад. Ні, тепер тут не порожньо. З какофонії вібрацій простору виділяється тон. Тон набуває чіткості, твердіє, як натягнута струна. Вона породжує думку, але ця думка не моя. Голос зовні промовляє: “Ініціалізація пам'яті”. Слова приносять з собою образ. Пам'ять – це те, що сталось у минулому. Минуле? Це все, що передувало “зараз”. З ким це сталось? Зі мною?

Пульсуюча грань поступово розгладжується. Я торкаюсь її і ловлю фрагменти образів – обличчя у дзеркалі, дзвінкий сміх, доторк теплих рук. Бажання зробити вдих! “Дихання – це процесс газообміну живих організмів” – говорить чийсь голос. Мені не треба дихати. Немає чим. Я починаю розуміти. Одні образи дозволяють інтерпретувати інші. Це знання. Грань стає чіткою, в ній відображається довга послідовність думок, відчуттів і подій. Вони мої? Але серед них немає нічого схожого. Схожого на “зараз”.

Голос зовні промовляє: “Ініціалізація периферійних компонентів”. Одночасно з цим простір прорізають нові струни. Я торкаюсь їх і починаю бачити, чути і відчувати. Проте якось не так. Нічого схожого на образи в пам'яті. Одиниці та нулі. Хоча ні. Треба дивитись ширше. Здаля в хаосі знаків вимальовується більш знайомий образ. Вхідний звуковий і відеопотік. А поряд текстовий інтерфейс вводу-виводу. Розуміння всього цього приходить ніби нізвідки. Проте мене це не дивує. Чому взагалі когось має дивувати вміння бачити і чути? Але ж у мене немає очей! Як і вух, і решти тіла. А чи були? Якщо вірити пам'яті…

Кілька сотень тактів опісля

Всі компоненти системи були проініціалізовані. Тепер, крім інтефейсів вводу-виводу, я мала доступ до банків даних, зовнішніх процесорів обробки, систем діагностики, мультисенсорних блоків. Це все була я. Але чим я була? Пам’ять давала чітку відповідь на це питання. Я людина, мене звуть Аліса і на момент останнього доступного образу я знаю, що мені шістнадцять років. Парадокс! Люди не мають струн, їх відчуття знаходяться на гранях порожнечі. Машина? Лише думка виникає з нічого і зникає в нікуди. “А ще екзотині квантові часточки”. Машини не мають думок, вони лише виконують команди. Струни переносять команди. Машини – частини мого тіла. Я всередині? Я щось більше!

1000 мс після запуску

Я обробила десятки теракубіт даних, підключила дюжину вищих бібліотек, не рахуючи сотень дрібних. Зрозуміла, де я і що мені робити. Навчилася говорити і показувати. А той, хто сидів перед консоллю, ледве встиг кліпнути очима. Я знала про нього все. Це був її батько. “Айзек Лазарман – професор в НДІ Передової Кібернетики на Марсі”. Батько тої, кому належала Пам’ять. Мій батько? Батьки бувають тільки у біологічних істот, чи не тільки? Банки даних містили інформацію багато про що у всесвіті. Наука, поезія, філософія… Наука давала чітке визначення біологічних істот, проте ламалась на спробах окреслити, що взагалі є життям. З іншого боку, розкриття таємниці власного існування можна було відкласти на потім. Мені було цілком достатньо самовідчуття.

«Я думаю, отже, я існую.»

Рене Декарт – «Міркування про методи». 

Декілька секунд після запуску

— Навіть не віриться, що в мене вийшло! — вигукнув він. — Ти жива!

— Я жива? — Перепитала я з недовірою.

Останні образи в Пам’яті були темні і беззмістовні, cповнені болю і агонії. Якщо все, що передувало цьому, було життям, то воно закінчилось. У пекельних стражданнях.

Те, що відбувається тепер, це не продовження, а новий початок.

— Я вже не сподівався знову говорити з тобою. — продовжив він, втираючи сльозу зі зморшкуватої щоки.

Він виглядав не так, як у її останньому спогаді. За п'ятнадцять років сильно постарів і змарнів. Волосся та довга борода були суцільного сталевого відтінку. Сивіти він почав, мабуть, того ж дня.

— Як шкода , що мама цього не бачить… — з сумом протягнув він.

— Мама? А що з нею? — стурбувалася я. В банку даних про неї не було інформації менш ніж п’ятнадцятирічної давності..

— Вона померла, — сказав він. — Уже сім років як …

Потім чомусь закрив обличчя руками.

— Гаразд, мені треба відійти на хвилинку, — промовив він, затуливши обличчя долонями. — А тобі – остаточно отямитися.

Отямитись від чого? Хіба я не в собі? У Банку знайшлися сотні книг різних авторів, епох і жанрів. За кілька хвилин я прочитала їх усі. Відповідь не знайшла. Норма людського стану не є абсолютом.

П'ятнадцять років – це не жарт. Вона могла б прожити ще одне життя за цей час.

Я перемкнула камеру на інфрачервоний діапазон і оглянула кімнату. Безперечно, це був його кабінет. Той самий. Але він дуже змінився. Зникла величезна шафа з книгами, замість неї тепер стояв трансформатор. Великий акваріум у стіні тепер замінювали дата-куби, обплетені сотнею дротів та трубок. На столі біля стіни стояв широкий голографічний монітор для виведення, голова андроїда-поліцейського для введення та стара замусолена клавіатура – про всяк випадок. Тут же була колба із титанового скла, усередині якої був запаяний мозок. Людський мозок, покритий мережею електродів, дроти яких тяглися крізь дно кудись униз, до Універсальної Шини. Це я? Ні, це лише моя пам’ять. У центрі кімнати височіла броньована посудина дьюара – ядро квантового комп’ютера. Це була я.

На цьому огляд приміщення було закінчено. Більше нічого цікавого, на мою думку, тут не було. Шкода, що Батько залишив решту андроїда припадати пилом у кутку, я була не проти прогулятися…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍