Андрій Гаврилюк - Ятіма, Андрій Гаврилюк

Андрій Гаврилюк  
Ятіма 
Ахернар вийшов зі свого помешкання в білій робі наставника і попрямував до станції метро. Сів у вагон разом з кількома фермерами і став підніматися догори. Крізь вікна він бачив водосховище з хлорелою і аглаєю, комашині ферми, гідропоніку, численні тунелі, в яких працювали люди. 
"Зорі чекають"  - подумав чоловік. Двері вагону відчинилися, і він вийшов на Майдан. Тут купол був такий високий, що його ребристі склепіння ледве проглядалися в небесній синяві. У зеніті сяяло штучне сонце – гігантський термоядерний реактор. Дороги були встелені шліфованим каменем, будинки з граніту і мармуру. З обох боків дороги тяглися барвисті квітники. Він пішов до тунелю повз  десятки титанічних колон, на яких тримався купол.  
Останній місяць наставник розповідав дітям, як влаштовано Всесвіт. Над їх головами, над цим затишним маленьким містом, на багато тисяч кілометрів, тяглася замерзла кам'яна пустка і холодний мертвий океан. 
Їх крихітна планета оберталася довкола блакитного газового гіганта, який звався Ятіма. Сама ж Ятіма не оберталася довкола якоїсь зорі, а була блукаючою планетою, світом, що нісся в просторі з неймовірною швидкістю. 
Семеро дітей і два охоронці вже чекали його біля ліфта. Діти різного віку: 5, 6, 8 років. Сьогодні вони вперше в житті вийдуть на поверхню і побачать зоряне небо на власні очі. Вони, звісно, знають, чого чекати, тому що бували в планетарії, але це інше. Усі зайшли в ліфт, сіли і пристебнулися. Рушили важко, з тихим гулом. Діти відчули, як їх притискає до підлоги, і трохи стривожились. Але це швидко минулося – ліфт повільно тягнувся догори багатокілометровою шахтою. 
– Скафандри в порядку? – спитав один охоронець у іншого. 
Той кивнув. 
Це сталося в час Великого розчарування. Світова Наукова Рада проголосила, що великих винаходів і відкриттів більше не буде. «Винаходити більше нічого», – заявила поважна голова ради, смаглява стара фізикиня. Вона прочитала довгу лекцію. Говорилося, що людство дійшло до межі. Закони природи не дозволяють подальший науково-технічні поступ. До лекції додавався величезний список того, що є недосяжним і неможливим, ті речі, які назавжди залишаться фантастикою. Серед них були і міжзоряні подорожі. Наукова рада впевнено заявляла, що закони природи не дозволяють здійснити політ навіть до найближчої зірки. Ні люди, ні техніка не здатні витримати екстремальні умови. Наголосила, що людство вступило в золоту еру. Сьогоднішні технологічне плато дозволяє процвітати в межах Сонячної системи упродовж тисяч років. Тепер людство може спрямувати свою енергію на вирішення соціальних і філософських проблем.  
Найбільш вперті все ще намагалися вирватись за межі хмари Оорта упродовж наступних 70 років, але такі експедиції обходилися дорого і тривали надто довго, щоб приносити якусь відчутну користь. І саме тоді трапилось диво. Арабський астроном з Танзанії виявив, що незабаром поблизу Сонячної системи пролетить планета-сирота – льодяний гігант з великим супутником. Людство побачило в ній шанс колонізувати космос. Упродовж наступних 200 років відбувалася тривала і кропітка підготовка. 
Першовідкривач, Аріф Суфі, назвав планету на честь своєї дружини – Ятіма. Її супутник, на честь дочки - Нура. Планети вивчалися усіма можливими способами, запускалися зонди, зонди, велися дискусії. Було відібрано майбутніх колоністів – 5000 чоловіків та жінок з усіх рас та  народів. Допрацьовані технології тераформування, створено закони і моральні принципи, за якими існуватиме колонія.  
Ахернар знав їх імена. Для нього це були вельмишановні предки, чиї статуї стояли в Святилищі. Щороку він приводив туди дітей, розповідав про заснування їх колонії, про місію дослідження і заселення космосу, про величних землян, яким вдалося створити їхнє печерне місто під океаном Нури. Він казав їм, що земляни дали їм все найкраще, що тільки мали: науку, мистецтво, філософію, релігії.  
Він говорив їм про великий шлях. Передбачалося, що коли їх нащадки досягнуть Проксіми, то використають ресурси цієї зоряної системи для створення корабля поколінь або самовідтворювальних машин, які попрямують до зорі Бернарда або до якоїсь іншої найближчої зорі. Або ж знайдуть ще якись спосіб поширити життя у Всесвіті. Знадобиться мільйони років, щоб хоча б почасти заселити рукав Оріона.  
Ахернар вірив, що це стане початком великого майбутнього. Найбільше призначення людини - творити нові світи. Наставник пам’ятав історії про заселення червоної планети. Його предки зуміли перетворити отруєну радіоактивну пустелю на степ з оазами. Він не був таким багатим, як на Землі, але це був свій унікальний світ. І таким же унікальним світом має стати Проксіма Б. Його нащадки житимуть під червоним сонцем. Хіба може бути щось величніше за це? 
Ліфт почав сповільнюватися, і за декілька хвилин повністю спинився. Двері повільно відчинилися. Охоронці відстебнулися і встали, а потім відстебнули дітей.  Ті жваво забігли в обсерваторію. Там, над величезним прозорим  куполом сяяли зорі. Діти побачили перед собою темну, чорну пустку, вкриті льодом скелі, а над ними половину неба займала гігантська, бліда, синювата планета. Всі оніміли від захвату. Ахернар подумав про те, що діти, може, більше ніколи в житті не побачать зірок, бо ліфтом користуються рідко. Лише кілька разів на рік. Неможливо вдовольнити бажання вирватися назовні, у цю первісну пітьму, таке сильне відчуття наче там чекає якесь одкровення. 
- Допоможи одягти скафандр -  попросив він охоронця. 
Той допоміг, акуратно перевіривши все. Поки діти оглядали невеликий музей наставник попрямував до шлюзу. 
Довкола обсерваторії - вимощена площа. Він відійшов до її краю, присів, намагаючись торкнутися замерзлої, дикої поверхні, провів рукою по темному льоду. 
- Я вже й забув, наскільки вона красива, - сказав охоронець. 
- Скільки ти не був на поверхні? - спитав наставник. 
- Кілька років. Якраз перед тим, як ми знайшли плутоній. 
"Ми вже так близько", - подумав наставник. Він знайшов на небі сузір’я Центавра і довго дивився на нього, думаючи про те, що очікує поселенців. Ще кілька хвилин, ще раз гляну на зорі.  
Як повернулися в обсерваторію він став розпитувати астрономів про сигнали з Терри. Останнім часом їх було все менше. Земляни процвітали. На відео були плаваючі міста в Тихому океані, діти гралися з домашніми дельфінами, чоловіки рибалили. Аркологічні міста тяглися вздовж узбережжя. Навіть Антарктида була заселена. Марсіани продовжували терраформування. Мурашники розрослися. Колоністи стали іншими не лише зовні, але й культурно вже помітно відрізнялися від землян. 
Для Ахернара всі ці фото були такими ж далекими, як малюнки з фантастичних книжок чи картини давно забутих часів. Його світ неймовірно швидко нісся у просторі за мільярди кілометрів від блакитної планети, і вся її історія видавалася йому неначе старою казкою, яку переповідаєш, самому не вірячи в неї. Новина про скорий запуск "Наво" викликала в землян ажіотаж. Людство досягне іншої зорі! Яка велич!  
Наставник знову здійняв очі догори. Нам знадобилося майже тисячу уроків, щоб дістатися від однієї яскравої цятки до іншої. А їх на небі міріади. 
Час повертатися вниз. Ліфт їхав трохи швидше. Діти, переповнені враженнями, белькотіли між собою. Наставник зітхнув з полегшенням, коли ліфт пройшов океан і опустився в теплі надра. Місто було таким затишним, що важко було повірити що назовні безмежна темрява і холод. Безліч добре освітлених тунелів, залів і домівок. Ніхто не відчував, що скелі тиснуть на нього. Місто жило в 24-годинному циклі. Вночі на куполі загоралися світильники, що імітували зорі. Тут ніколи не було повністю темно. Засновники прагнули зробити його максимально затишним для того, щоб покоління колоністів могли прожити там щасливо. 
У Майдані розташовували святилище, музей, народовище, сховки. Довкола них колами – численні житла. Під ними, нижче – ферми і плантації. Ще нижче –  система забезпечення. В самому низу плескалося тепле море, найбільше водосховище, оповите флуоресцентними водоростями. Збоку від міста містилася невелика атомна електростанція. Ліфт на самій вершині міста, майже біля поверхні. 
Світ, в якому вони жили, складався з безлічі тунелів та залів різних розмірів. Він був гігантським кам'яним лабіринтом, людським мурашником. Деякі тунелі були геть маленькі, вузькі, а інші були такі великі, що туди могли заїхати навіть найбільші роботи. Діти бігали цими тунелями, вивчали їх, купалися в підземних озерах та річках, спускалися в блакитні понори. 
Печерне місто починалося біля самої поверхні. З його купола стрімким безперервним потоком лилася вода. Вона стікала донизу численною мережею шахт  і збиралася в тепле море Зіва. Воно сяяло від флуоресцентних водоростей, кишіло рибами і молюсками. Ціанобактерії виробляли кисень, що піднімався догори.  Водоспад звався Маїша. 
Наставники розповідали дітям, що коли земляни висадились на Нуру, вони виявили під океаном багато природних пустот у кам'янистому шарі. Вони підбурили його, і з пустот почала просочуватися вода. Їх затопило, але потім печери розширили, і вода стекла донизу. Поселенці привезли з собою багато українського чорнозему, а також зразки екстремофільних організмів. Так з'явилося кам'яне місто Огбе. 
І хоча все це діялося дуже давно, всупереч побоюванням, вони не забули своє походження і не деградували, а продовжували свою місію, яка тепер звалася священною. Місто мало форму складного конусоподібного лабіринту, який звужувався донизу. Найперші природні тунелі – великі лавові трубки – продовжували штучними гротами, шахтами і склепами. Вздовж міста тягнувся гігантський водопровід.  
Нагріта геотермальною енергією, вода стікала стрімким потоком униз до внутрішнього прісного моря, живлячи малі і великі гідроелектростанції. Крім цього, надра були ще теплі: у ядрі відбувався розпад радіоактивних елементів. Час від часу планету трясло наслідок приливного нагрівання.  
Люди прокидалися згідно з графіком і бралися до роботи. Вона полягала в обслуговуванні і ремонті машин, наукових дослідженнях, інженерних роботах, вирощуванні їжі, навчанні. Всі мали одну мету. 
Ахернар пам’ятав свій перший вихід на поверхню. Все чого його навчили про Всесвіт, перестало тоді бути просто теорією і ожило. Зорі сяяли. Гігантська планета із замерзлого газу прямо над головою. Він побачив неймовірне безмежжя світил і світів, які простягалися так далеко, що уявити навіть саму відстань до них було неможливо. Довго стояв, вдивляючись у кожну цятку на небі.  
Вишукував сузір’я, пригадував, як вони називаються у різних народів Землі. Роздивлявся крізь візор свого скафандра окремі зорі. Він знав на пам’ять усі найближчі. Важко було повірити, що в оцій темній пустці є життя. Що є очі, які споглядають безмір. А потім знепритомнів. Точніше, так здалося іншим. В ту мить його свідомість розширилась. Він вирвався за межі звичного людського сприйняття. 
Те, що раніше здавалося німою чорнотою, раптом зазвучало. Він почув, як співають зорі, як перегукуються планети, як пульсує простір між ними. Космос ожив. Все кружляло в прекрасному танці. Він линув між зірок. Простір і час злилися воєдино.  Космічний газ конденсувався і горів. Потім зорі вибухали у вселенському оргазмі. Він побачив еони нового життя.  
Людство було лиш початком цієї віковічної подорожі. Якось в тих мільйоноліттях він натрапив на маленьку жовту зорю, чимось знайому. Як і всюди довкола неї оберталися газові гіганти і кілька внутрішніх кам'янистих планет. Цей куточок галактики здався йому чимось таким, що він ледь-ледь пам'ятав. Ця вкрита водою планета була наче спогадом з далекого дитинства. Здається там колись хтось жив і вони запитували себе: "Навіщо ми існуємо?" Він знав, що колись вони житимуть знову. Танець буття немає кінця.  Якщо зорі одного разу загорілись, то що завадить їм знову запалати? 
Матерія вібрувала і плескалась неначе безмежний океан на заході сонця. Він бачив, як незліченні зоряні скупчення летять крізь безмежні простори мав би хтось грався різнокольоровими діамантами: тисячі і тисячі планет щоб поставали одна за одною упродовж мільярдів років, і увесь той рух був сповнений космічним екстазом. Всесвіт наче шепотів: "як це солодко і прекрасно - бути..."  
Ніщо не мало кінця, щось зникало лише для того, щоб з'явитися у новій, іншій формі, парсеки, ерги і еони були сповнені невимовної величі і краси. Людський розум був лиш початком майбутньої всеохопної свідомості, хімічні елементи і первні змішувались наче мазки фарби на полотні: один за одним творилися розмаїті світи. Краса була їх єдиною ціллю. Він зрозумів: його "я" було часткою цієї безкінечної величі, ні великою, ні малою часткою, а саме такою, як треба, доречною і потрібною. Космос більше не здавався холодним, темним і страшним, навпаки став затишним домом. 
Ратуша – висока пірамідальна будівля з бетону і скла, яка сягала майже до куполу. Кожне покоління нурійців будувало новий поверх з музеями, архівами, сховищами і лабораторіями. У темний час доби вона здавалась горою червоно-жовтого світла. Зал засідань – це велика округла кімната з двома сотнями крісел і центральною трибуною. Вона була поділена на сектори: община біологів, община інженерів, община вчителів, община нарадників. Крісла ділилися за кольором: зелені – в біологів, оранжеві– в інженерів, білі – у вчителів, жовті – у радників. Стіни прикрашені мозаїками, які зображали події з історії Нури: заснування колонії, перший врожай, видобуток корисних копалин, побудову святилища. Поміж фресками містились портрети Берегинь. Мозаїка йшла спіраллю аж до самого верху купола, де містився великий світильник.  
Представники общин посідали у свої крісла. На трибуну став Айван. Це був один з найвідоміших інженерів. Свого часу керував побудовою запасного реактора атомної електростанції. Він сперся на гранітну трибуну довгими пальцями, глянув на всіх світло-блакитними очима, з-під білуватих брів, важко зітхнув і заговорив:  
«Шановні общини і дорога Берегине! Як вам усім відомо, через 32 дні Ятіма наблизиться до Толіману на мінімальну відстань і ми зможемо здійснити в святу місію, яку на нас поклали вельми шановні предки майже 1000 років тому. Вони заснували цю колонію з єдиною метою: поширення життя у всесвіті. Все, що ми маємо тут, ми збудували своїми руками, під пильним оком 57 Берегинь. У нас були століття кропіткої праці і підготовки. І тим більш прикро що у нас стався розкол. У нас з'явилися антиколоніалісти, які вважають що заселення Толіману- самовбивча мета. І що ми не повинні витрачати такі значні ресурси заради непевного майбутнього. Я змушений повідомити, що я - один із них». 
Чоловік зробив паузу. Ніхто не здивувався. Насправді, всі лише почули те, про що вже здогадувалися. 
– Ви проти запуску? – перепитала Берегиня.  
– О ні! Запуск має відбутися. Ми повинні якнайкраще дослідити Толіман за допомогою безпілотних зондів. Але ми не повинні посилати туди людей. Вони там просто загинуть. Проксіма Б – мертва планета.  
- Те саме свого часу говорили і про Нуру – зауважив Ахернар. 
- Шановний наставнику, озирніться. Позаду вас – чорна фреска, що зображає пандемію 457-го року, неврожай 590-го, масові сутички 274-го. Наші предки не були непомильними святенниками, вони хибили і гинули. Я вважаю, що це не повинно повторитися. 
- Але наші предки вижили, вони справилися з усіма викликами, – зауважила Берегиня.  
– Згідно з моїми підрахунками, якщо Наво запустять нас чекає чергова і дуже серйозна криза. 
- То що ви пропонуєте?  
- Треба значно зменшити витрати, від'єднати житлові відсіки, залишити необхідний мінімум палива, мінімізувати… 
– Ми повинні сягнути зірок! – вигукнув хтось із білого сектору.  
- Не за рахунок людських життів! - відказав Айван. 
- Ми усвідомлюємо всі ризики. - зауважила Берегиня. 
- Ви загубите важливу частину генофонду. Наші предки навіть не уявляли, з чим доведеться зіткнутися.  
- Зате ми уявляємо. Розвідники повідомляють, що на Проксімі Б великі запаси підземних вод. В гірських регіонах є декілька великих і дуже глибоких печер, які можуть захистити поселення від сонячної радіації.  
- Отож ми знову житимемо в печерах!  
- Це новий крок на великому шляху. Ми йшли до цього тисячу років. 
- Так, але мене турбує, як Нура існуватиме після заснування колонії. Ми віддамо Проксімі значну частину своїх ресурсів.  
- Але й людей стане менше. Терраформування Нури все ще триває. Ми все ще можемо прокладати тунелі. Грунтоутворення продовжується, біота успішно розмножується.  
- А якщо до точних даних? На скільки нам вистачить ресурсів? - спитала Берегиня. 
"Що зробить Айван?- подумав Ахернан. - "Нам загрожує криза. Але це не вперше. Він не зробить нічого поганого. Нас з дитинства вчили дорожити одне одним".  
У технічних відділах всі займалися підготовкою до свята. Червоні водорості, морепродукти, жива музика і багато п’янкої рисової настоянки. Молоді дівчата в білих легких сукнях прикрашали себе квітами, юнаки чепурилися. Старі згадували минуле. Маленьке місто оповилося співом і пахощами. Зрошувальна система імітувала легкий дощ. Для когось це була останні дні перед відльотом. Інші вирішили далі жити своїм життям, але вже знаючи, що велику місію виконано. Наставник радів. Він дуже боявся, що не доживе до цих днів. А тепер точно знав, що стане свідком найвеличнішої події в історії людства.  
Ахернар побачив у святилищі юнака. Він стояв коло стіни з відбитками людських рук. 
– Наставнику, – запитав юнак, – чому ви вірите, що Вселенський дух опікується нами?  
- Коли наші предки прийшли в це місце, воно було просто мертвою темною печерою. А зараз це цілий Новий Світ! В низинному морі ростуть мангри, у серединних болотах рис, чорнозем родить пшеницю. Багато хто вважав, що ми не виживемо, але ми збудували тут все власноруч. Ми як ніколи близькі до мети. Хіба не видно, що Дух провадить нас? 
Юнак промовчав.  
– Ти полетиш на Толіман? 
– Ні, – відповів юнак.  
– Чому ні? Молодь хоче туди.  
- На Проксімі буде важко, і навіть якщо вдасться створити колонію, життя там мало чим відрізняється від того, що є тут. Ті ж самі підземелля. Навіщо? 
- Бо так хоче Дух. Він створив Терру як початок, як зразок. Прийде час, багато планет будуть як Терра. 
-  І ви в це вірите?  
- Озирнися довкола! Хіба це все не живий доказ того, що мертві світи можна оживити? Ми найперші розумні істоти у Всесвіті. Перші, але не останні. З нас починається великий ланцюг життя. 
- Ми ледве перемістилися до найближчої зорі. Про яку Галактику йдеться?  
- Ніхто не казав, що великий шлях – це легко. Він буде довгим, і ми будемо випробувані… 
– Це правда, що колись люди вважали, що за межами Сонячної системи немає інших планет?  
- Це було давно, але з потім вони дізналися, що Всесвіт величезний, Земля лише одна з багатьох світів, а Сонце лише одне з багатьох зірок.  
- Це змусило їх почуватись малими і незначними? 
- Декого так. А дехто набрався сміливості і рушив у безмір. Хто полюбив зірки. 
- Ви навчаєте, що життя – це дар вищого Духу, але що робити, коли життя здається нестерпним?  
- Що ти маєш на увазі?  
- Ми живемо всередині цієї маленької кулі посеред безмежної, холодної пітьми. Я вже побачив усі місця, десь можу побувати, і зустрів усіх людей, яких можуть зустріти. Що далі? 
- Коли ми виходимо на поверхню, то бачимо зорі, які вже давно згасли. Але вони так далеко, що їхнє світло все ще прямує до нас. Стань тим, хто буде нести світло навіть після своєї смерті. Ти пам’ятаєш, хто вивів блакитний мох?  
- Біолог Фрасіна.  
- Я знав її. Навіть у старості вона була дуже енергійною, витратила все життя на дослідження. А тепер він росте повсюди. Якби не вона, грунтоутворення було б повільніше. 
"Наво" стримів над поверхнею, наче гігантська білява вежа, було важко навіть уявити, що це громаддя знесеться вгору. Величезний ядерно-імпульсний двигун, баки з паливом, антени, тороїдальний житловий відсік... Прогнозували, що він здолає відстань до Проксіми за шість з половиною років. Ятіма віддала кораблю останні запаси ядерного палива – це означало, що атомна електростанція скоро перестане працювати, і місто функціонуватиме лише до геотермальної енергії. Це турбувало Ахернара. Тисячі людей і далі житимуть у Нурі  після запуску. Він питав себе: «Як довго взагалі ще існуватиме колонія?» Коли корабель приземлиться, його одразу засиплять десятиметровим шаром місцевого грунту, щоб захистити від радіації червоного карлика. Потім почнуть облаштовувати підземелля. Він уявляв собі велике підземне місто, таке як на Нурі. Багато підземних вод, тож там плаватимуть нові чудернацькі істоти. Коли колонізація Нури лише починалася, багато землян вірили, що людина ніколи не стане на поверхню планети поза межами Сонячної системи. А зараз про це говорилося ніяк не про наукову фантазію, а  як про завдання, з яким треба справитися. Людство житиме коло іншої зорі. Його учні, багато хто з них полетить. Дехто може загинути чи в дорозі, чи на новій планеті. Він уявляв собі їхні могили. Треба боротися за життя допоки не загаснуть усі зорі... 
У день запуску наставник проголосив урочисту промову. Він заворожено спостерігав, як колоністи прощаються з рідними, і як останні припаси завантажують на борт. Площа була заповнена вщерть. За все життя наставник ніколи не бачив стільки людей на поверхні. Серед натовпу помітив знервованого Айвана. Той поспішав до шлюзу. Ахернар прошмигнув крізь юрбу за ним і побачив, що той одягає скафандр.  
- Хочете поглянути на запуск наживо?   
- Так, – заробивши паузу, відповів інженер.  
- Я теж.  
- Я би не радив - трохи напружено – сказав Айван-  у вашому віці навіть слабка радіація вельми шкідлива.  
- Я чекав на це все своє життя, – відповів старий, одягаючи шолом. Вони вийшли з шлюзу і попрямували до майданчика. Айван йшов швидше. А старий поволі чвалав за ним. До запуску лишалися лічені хвилини, інженер озирався під час від часу. Врешті наставник побачив, як його крихітна фігура майже пропала на тлі зорельота. Він поспішив. Чоловік зник за баками з паливом. Пройшов за ним, і обоє опинилися під гігантським соплом зорельота. Було чути сопіння їхніх дихальних апаратів.  
- Не роби цього! – крикнув у рацію Ахернар. Айван не відповідав. Дістав маленький пристрій для детонації і почав його вмикати. Наставник підбіг до нього, збив з ніг, вирвав з рук пристрій і жбурнув подалі. Пристрій вилетів за межі сопла і впав десь поміж каміння. Наставник взяв трос і з'єднав їх скафандри. Після цього Айван вже не намагався опиратися. Було вже пізно. Вони прочвалали кроків сто. Запуск мав от-от початися.  
- Треба поговорити, – сказав старий. Вони дійшли до шлюзу, зайшли в обсерваторію, зняли шоломи, сіли одне напроти одного. Якусь хвилину якось незручно мовчали і тяжко дихали. «Він міг їх усіх убити», – подумав Ахернар. По радіо повідомили, що зореліт стартував.  
- Як ти здогадався, що я піду на це? – спитав Айван.  
- Ніхто не любить Нуру як ти. Ми ж разом нянчили дітей, і ти краще за всіх знаєш, наскільки небезпечно є колонізація. 
- Там. Твої учні. Мої діти,  
Наставник промовчав. Він думав, що робити далі. Якщо всі дізнаються про це, буде розкол.  
- Ти хотів спровокувати поломку в камері згоряння. Ракета б не запустилась, і ти завдав би серйозної шкоди. Місяці підготовки провалилися б.  
- Нар вони загинуть на тій планеті! - Колонізація була рішенням більшості. Вони полетіли з власної волі. 
- Бо ти промивав їм мізки історіями про освоєння галактики! Галактиці до нас байдуже. Ми ніколи не завоюємо космос. 
-  Але зараз ми в космічній колонії, так далеко від Землі, як ніхто раніше не був.  
Айван зітхнув.  
-Що зі мною буде?  
- Тебе судитимуть, але я попрошу Берегиню за тебе. Знаєш, всі історії закінчуються саме так. Розмовою двох стариганів у якійсь комірці. Ти прийняв таке рішення, я таке. І тепер ви пожинаємо плоди. 
Кажуть, що коли Нура віддалилася від Сонячної системи так далеко, що Сонце вже неможливо було відрізнити від будь-якої іншої зорі, колоністам стало дуже страшно. Вони відчули себе наче дитина, яка загубилася вночі в чужому місті. Страшно, як тому, хто назавжди покинув новий дім. Але потім вони зрозуміли, що це просто новий початок. І відчули так чітко і виразно як тільки взагалі можна щось відчути. 
 

Кінець