Veatrix - Шрами, Veatrix

І Річард обіймає його. Мовчки притискає до себе, легко цілує в скроню. 

— Мені хочеться кричати, але немає сил. І з собою я навряд щось зроблю, — Рон хмикає: — бо немає сил, — він не ризикує піднімати на Річарда погляд і торкається губами його шиї. Хочеться ластитись, хочеться розчинитись в цих обіймах. І, нарешті, нормально себе почувати, бо він уже став забувати, як це буває.

— Мені треба розуміти, що з тобою відбувається. І щоб ти зі мною розмовляв нормально, а не огризався та сичав, ледь що. Бо я в таких твоїх станах дуже боюсь невірно себе повести і зробити ще гірше, — Річард, все ж, заглядає йому в обличчя. Ловить за підборіддя пальцями, ловить очима його погляд. Вдивляється: — Чудовисько ти моє ласкаве, — він веде пальцями по його вустам: — ти не маєш відчувати себе винним перед мною, чи ховатись. Я прошу тебе...

— Я знаю, я розумію, але не можу не... — Рон тараторить, відчуваючи як палають щоки. Губиться в словах, запинається, і полегшено зітхає, коли Річард обережно його цілує. Відповідає, чіпляючись за його плечі і закриваючи очі.

***

Море безкінечне. Безкрає. Котить свої хвилі неспішно, набігаючи на берег. І берег здавався б безкінечним, якби на межі видимості гострі скелі не збігали у воду. Тепло. Незвично відчувати на шкірі і сонце, і свіжий морський вітер. Запахи. Багато запахів. Звідусіль. Контрастно після майже стерильної космічної станції. Тиною, морською напівгнилою травою, сіллю, розігрітим на сонці солончаковим степом. Долинають звідусіль, майже оглушають. Шокують з незвички. Навіть не віриться, що море майже мертве. Рон підходить ближче, але торкнутися води не ризикує. Закриває очі. Дихає. І, нарешті, через якусь безкінечну кількість часу, що можна було подумати, він став статуєю, якби вітер не грався з його волоссям.

— Ну от, ми знову тут, — Річард ловить його долоню своєю. І Рон посміхається, але мовчить. Лиш коситься на нього в пів ока. Річард стискає його долоню: — Гей, що ти такий тихий?

— Та все осмислюю вранішній візит до лікаря, — Рон зітхає, перестаючи посміхатися: — мені погано від самої ідеї, що це замкнуте коло, погіршення — покращення — ще більше погіршення, навряд вийде колись розірвати. Дуже образливо, навіть по людськи, — Рон зітхає, тулячись плечем до його плеча, коли Річард приобіймає його. — Чому так, чому я... Типу, ми літаємо на інші планети, живемо практично постійно на станціях, в космічних кораблях та шатлах, але шансів вилікуватись у мене немає, — шмигає носом, замовкаючи.

— Ну, і на відновлення екосистеми цієї планети шансів, теж, практично немає. І ще багато на що, — Річард говорить рівнодушно-спокійним тоном, вдивляючись в пожухлі кипи водорстів під ногами та стерту гальку: — Але ми, все так само, продовжуємо літати в космос, продовжуємо щось досліджувати і жити. Шукаємо обхідні шляхи з продовольством чи корисними копалинами. Треба вчитись жити з тим, що ми не можемо виправити. І ні, не починай знов про забути, ти вже багато разів це казав і я, і лікарі тобі кажуть що це не можливо. Треба не намагатись забувати, а саме жити далі, і насолоджуватись тим, що є, не оглядаючись на минуле.

— От з оцим і проблеми, — Рон не втримується щоб не  перебити його: — Я не можу, мені погано від кожного спогаду, наче ножем ріжуть, та краще б фізичний біль, ніж ці спогади, — він замовкає. Кусає губи, дивлячись небачачим поглядом перед собою на море.

— В тому й проблема, що ні ти, ні лікарі, нічого тобі зробити і не зможуть, поки ти не станеш спокійніше відноситись до спогадів.

— В тому й проблема, що я не можу відноситись спокійніше! — Рон гаркає на нього, бісячись на його спокійний тон та погляд то вдалечінь, то кудись під ноги, але зразу ж знічується, ковтаючи сльози і відвертаючись. Але і не противиться, коли Річард обіймає його. Схлипує і подає голос: — Пробач. Я, правда, не можу. Вже чотири роки пройшло, а стає лиш гірше.

Річард міцно обіймає його, видихає в його волосся:

— Варто хоч спробувати, хоч захотіти... Роне, ти мені потрібний.

— Знаєш, у мене інколи бажання попросити тебе, щоб ти мене своєю рукою добив, аби не оце все. Я дуже втомився, — він сопе Річардові в плече. — Пробач, — піднімає голову, ловить його погляд першим, заглядає в очі, змазано цілує в щоку: — я, й правда, хочу хоч намагатись не лише повзти в сторону кладовища, а й щось змінити. Хочу вірити, що щось з цього колись вийде.

— Вийде, — Річард недбало знизує плечима, але дивиться контрастом серйозно, очі в очі: — я вірю в тебе і твої сили, чудовисько моє. 

— Мені дуже важливо, що ти віриш, і, що я не один, — Рон слабо посміхається, відводячи погляд. Він не знає, як реагувати на Річардові слова, губиться. І від того, що губиться, відчуває себе ніяково, відчуває, як палають щоки. Чіпляється пальцями в його плечі і дивиться на море, бо зустрічатись з ним поглядом незручно. Наче, від від сорому провалиться під землю, якщо гляне. Звідки сором — зрозуміти не виходить. На відміну від відчуття вини і втоми, котрі стали звичними супутниками, не гірше спогадів, які хотілось би забути так само, як страшний сон. Сон, що був реальністю. Але, насправді, якщо так подумати, війна видавалась забавкою порівняно з полоном. Рон сковтує і трясе головою, намагаючись не занурюватись у спогади хоч зараз. Кусає губи.

І Річард ловить його за підборіддя. Розвертає до себе, вдивляється. Рон від цього погляду відчуває, як прилипає язик до піднебіння, а слова чи думки зникають. Але Річард, на цей раз, нічого не питає, не вимагає відповідей. Просто дивиться, слабо посміхаючись, і відпускає його.