Veatrix - Шрами, Veatrix

Рон шмигає носом. Мовчить, намагаючись не розридатися від цього відчуття безпомічності з домішком втоми. Втоми від самого себе, від думок у власній голові. Шмигає носом голосніше, тупить погляд:

— Я... Я, просто, хочу нормальне життя. І завжди хотів. Без цих нав’язливих спогадів, навіть, через майже чотири роки після кінця війни.

Річард зітхає і починає, якось тихо і дещо невпевнено, що Рон аж піднімає на нього погляд:

— Дарма я потягнув тебе за собою записуватись в добровольці, — Річард дивиться повз нього, небачачим поглядом у простір: —дуже шкодую про це, не треба тобі було на війну, ще й полон той же… Ти ж завжди був чутливішим, сприйнятливішим, ніж я…

— Я б набагато більше жалкував би, якби тоді не пішов з тобою. І вмирав би від переживань за тебе, — Рон перериває його тремтячим голосом і ховає обличчя за завісою власного волосся, що падає йому на очі: — і я не вірю, що я б міг би вмовити тебе не йти. І собі не пробачив би, якби не пішов. І, тут навіть без прив’язки до тебе, чи до стосунків. А, скоріше, бо це було правильно? — він піднімає голову, дивиться на нього, кусаючи губи. І фоном спогади, спогади того, як вони сиділи в квартирі в найдальшому кутку, прислухаючись до вибухів. Забита людьми найближча станція метро, лихоманкові спроби зрозуміти, що ж робити далі. Чи кому й куди потрібні тепер астрофізики. Сковтує, змушуючи себе повернутись до реальності.

— Ти не зміг би мене відмовити, бо йти було правильно, — Річард посміхається, відповідає після заминки, веде з натиском пальцями по його щоці, ловить його погляд: — я дуже горджуся тобою. Що ти мій партнер. І, — Він перериває фразу, коли Рон підводиться і міцно обіймає його, висне на шиї: — ти мені потрібний. Завжди і будь-який.

Рон губиться, не знаючи, що на таке відповідати, Рон губиться у власних відчуттях, лиш відчуває що сльози таки котяться по щокам. Міцніше чіпляється за нього, притискається ближче:

— Просто будь зі мною, будь ласка.

— Був і буду, я нікуди від тебе не подінуся, — Річард обіймає його у відповідь. В цей же момент дзвінок у двері. Мабуть, доставка їжі.

***

Рон не розуміє, де він знаходиться і що відбувається. Різко схоплюється на ліжку, ловить ротом повітря. Дихати якось важко. Якось незрозуміло як. Наче, розівчився та забув. Швидкий, напівналяканий погляд навколо — і він розуміє що у власній спальні, Річард спить поруч, а за вікном сіріє світанок. 

Вночі, коли лягали, він навіть не подумав закрити штори, і у панорамне вікно до підлоги видно, як починає світліти небо. Рон тихо підводиться. Намагається не розбудити Річарда. Дивиться на його спину, на розсипане, хаотично-хвилясте волосся. Хочеться підійти ближче, торкнутися, пропустити крізь пальці. Але не хочеться будити. І він знає, що Річард спить чутливо. Зараз не прокинувся, мабуть, лиш бо дуже втомлений. 

Навшпиньки виходить на кухню. Тут, наодинці з собою, знов лізе сон. Сон, який він навіть не може згадати. Лиш відчуття жаху, жаху такого сильного, що йому фізично важко дихати. Як загнане звірятко, розглядається по кухні і розуміє, що взагалі не пам’ятає, де кинув чи всю аптечку, чи свої ліки. Дивиться на власні руки, наче зі сторони, дивиться як дрижать пальці. Притискає долоні до скронь, намагаючись сконцентруватися. Згадати. Плутається. 

Шарудіти під ранок по всій квартирі не надто хочеться. І заснути навряд вийде. Виходить поставити чайник і піти шукати чай на поличці. Тихо не дуже виходить, бо у нього тремтять руки, липке мерзотне відчуття після сну все ніяк не зникне, і Рон грюкає всім, чим можна, а ще, на додачу, вдаряється рукою об кришку столу, хоча і намагається бути акуратним. 

І Рон сіпається від несподіванки, коли в дверному проємі з’являється Річард. Сонний, зі скуйовдженим волоссям і незадоволеним виразом обличчя:

— Ти чого?

— Не знаю. Нічого, — Рон знизує плечима: — Йди спи, — демонстративно відвертається до нього в півбока, хоча йому і не хочеться, аби Річард йшов. Не хочеться лишатись наодинці з цим дивним противним почуттям, яке останні дні стало звичним. Витіснило спогади, що буває інакше. Що нормальність є інакшою.

Річард же підходить ближче і не дає взяти чашку зі столу. Грубо шарпає за плече, розвертаючи до себе:

— Та кажи вже, чудовисько моє.

— Йди спи, — Рон відштовхує його руку від свого плеча, і, як не дивно, Річард піддається. Рон же сердито, з-під лоба, дивиться на нього: — ти занадто втомлений, тобі треба відпочити.

— Роне! — Річард в кроці від того, щоб не розпсихуватися: — Не починай, будь ласка. Ти ж знаєш, що я не піду без відповіді. І точно не вкладуся спати, чекаючи поки ти тут вирішиш стрибати з вікна чи різати вени.

— Та не вирішу я стрибати з вікна, не починай, — він сміється, нервово-роздратовано, взагалі не весело.

Річард тяжко зітхає:

— Йди сюди і припиняй харахоритися. Розказуй, чому ти вскочив, — Його голос не ласкавий, та й погляд теж.

Рон губиться від таких швидких змін його настрою, як завжди. Як завжди, погано вгадує його реакцію, особливо, коли сам в занадто збудженому стані. Рон вмить потухає, опускає голову, стискає-розтискає долоні:

— Я не пам’ятаю, що снилося, але прокинувся і дуже гидко себе відчуваю. Я втомився від такого. Дуже сильно. Мені погано, — його голос зривається, і він замовкає, утикаючись носом Річардові в ключиці: — обійми мене? — ледь чутно через секунду, нещасним тоном.