Veatrix - Шрами, Veatrix

І Річард мовчки його обіймає. Тепло й близькість тіла заспокоює. Хочеться розчинитися в цих міцних обіймах, випаруватися від дотиків.

— Роне, — Річардів голос до нього долинає наче здалеку: — ти мені потрібен. — він замовкає ще на хвилину, перш ніж продовжити говорити: — Ти ніколи не зможеш забути, і ми про це багато говорили. Якщо тебе знову криє сильно і постійно, то, може, поговориш з лікарем?

— Я не знаю. Я просто втомився. Сам від себе. Я хочу забути, я хочу перестати постійно думати. Постійно відчувати спогади так, наче це сталось три дні тому. — Рон обіймає його у відповідь, мостить кістляве підборіддя на його плече: — Знаєш, от що суттєво допомогло — звести шрами на руці. Я згадував кожен раз, як дивився. Зараз же ці спогади лізуть, лиш коли зовсім погано. Але, якщо лізуть, я наче зараз знову відчуваю і той біль від тупого леза, яке вдалось прихопити, і загалом... все... Наче це сталось вчора. Знову відчуваю всі ті погляди, дотики. Мені так погано від цього. І наче й радію, що, принаймні, більшість з них загинули, і з моєю поміччю, але... Але як би хотілось забути про сам факт їхнього існування. Що вони коли-небудь були.

— Шшш, — Річард пропускає його волосся крізь пальці, перебирає довгі чорно-лескаві пасма, що зараз хаотично розсипались по плечам: — схоже, ти забув, що я багато разів просив, аби ти не боявся говорити. Говорив зі мною. Особливо, в подібних випадках. А, не навпаки, ховався.

— Побудь поруч. Я не знаю що мені потрібно, чи що мені допоможе, — Рон зітхає, тулячись щокою до його плеча. — Сподіваюсь, відпустка допоможе, хоча я так і не вигадав нічого на твоє питання, чим би я хотів зайнятися. Я хочу, хіба що, побути разом.

— Ну, це ти завжди, — Річард не втримується від посмішки: — і мені це подобається.

А над ними, а навколо них, сяють зірки. Відблискують всіми можливими кольорами, переливаються. 

***

Рон раніше і не подумав би, що буде радіти поверненню на рідну планету. Польоту на кораблі — так. Мати на собі більшість управління як перший пілот — двійчі так. Тепер же лишалась надія, що від зміни обстановки стане краще. А  якщо ні — доведеться дослухатись до порад Річарда і йти здаватись до лікарів. Знову. Знову відкладати черговий напад бажання вмерти, на період від пари місяців до пари років. А потім все по колу. І невідомо, чи, хоч колись, вийде те коло розірвати. Вирватись з тих цупких пазурів, звільнитись від тих небажаних дотиків чужих рук. Від тих голосів, що гукають з минулого. Тіні розповзаються, затихають по куткам, блякнуть. Рон обсіпує форменну куртку, окидує швидким поглядом місток корабля. Команда завмерла на своїх місцях, очікуючи відмашки Річарда про початок польоту. Петр, он, навіть не витримує. Нервово озирається, відриваючись від проглядання дірки в своїй консолі, кидає швидкий погляд на Річарда:

— Гей, начальнику, ти не заснув там?

Річард відповідає після павзи в пару бринячих секунд, буравлячи Петра важким поглядом:

— Що, додомцю дуже хочеться? Потерпи трошки.

Петр зітхає та відвертається. Рон стримується, аби не хмикнути. Кидає на Річарда швидкий погляд, і Річард у відповідь уважно дивиться на нього. Річард хмикає, повертаючись назад до планшета в руках. І Рон губиться. Як завжди. Звична до абсурду ситуація. Він настільки задумується про щось своє, розчиняється в мішанині спогадів та емоцій, що встигає зловити себе на відчутті ностальгії за студентськими роками, коли вони тільки-но починали зустрічатись. Встигає ледь не проґавити, коли Річард таки оживає і дає команду:

— Ну, погнали.

Рон торкається рукою біометричного сенсора. Чорна консоль перед ним оживає з деякою затримкою, але нейроінтерфейс спрацьовує одразу. Перед очима з’являються звичні таблички, параметри, графіки. Мішанина настільки звичної інформації, що серед ночі розбуди — зорієнтується в ній ідеально. І ця звична мішанина заспокоює. Як і механічний голос корабля, який вітається з людьми та бажає їм вдалої подорожі. Рон посміхається сам до себе, коли корабель рушає. Рушає від однієї думки про це, і цей факт неймовірно гріє його самолюбство. Бо думка була його. Гладко, плавно, так що люди й не відчувають початку руху, лиш ледь помітну вібрацію кістяка корабля. Рідна планета, рідний Нетеш, висить прямо перед ними, гігантська жовтувато-блякла куля. Прямо за ними і станцією, такою самою жовтуватою кулею, тільки в кормі корабля, майорить Ітеш, ще одна придатна до життя планета рідної зоряної системи, але така ж виснажена. Та й зараз нежила, хоча й вкрита спогадами про людську цивілізацію. Руїни як грубі рубці. І Ронові затишно, ось тут у космосі, на кораблі, між цими планетами. На диво затишне тепло огортає від швидкого погляду на гігантський полірований космосом бік станції, яку вони покидають. Від сяюче-чорниї крил сонячних панелей, що огортають станцію. І тепер, дивлячись на станцію ось так, зі сторони, як і на рідну планету, Рон чітко розуміє: його дім, його місце не десь на Нетеші, не в пафосно-величній, столичній Елан’ї на півдні, на березі мертвого моря, зі сніжними вершинами на горизонті, не в його рідному Кейренсі на півночі, в горах, від якого лишилась радіоактивна пустка руїн та спогади про сварки з батьками. А тут, всередині цієї сяючої кулі станції, з якої тілько-но й вилетів корабель. Рон губиться від цього розуміння, від усвідомлення того, що планети — це, краще, як відпочинок і зміна обстановки під час відпустки, а не про життя та відчуття дому. Подумки занотовує необхідність пізніше обговорити з Річардом. 

***