Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

Я знаю, чому. Тому що їй освідчився батько Нікіти. Може, через це Нікіта на мене злиться? Що ми забираємо в нього батька?

— Ви мені подобалися, Сергію Дементійовичу, — кажу, задерши підборіддя, — як Джеймс Бонд.

— Хто? — він навіть підводиться, відпускаючи руку. — Чому він?

— Не знаю, — мотаю головою, — так вийшло. Розумієте, у мене був тато. Льоша. Я його дуже любила. І зараз люблю. Він дуже хороший, і мені не потрібен інший. Прізвища я його міняти не буду, і по батькові теж. Не треба мене удочеряти.

— Так, я тебе розумію, крихітко, — так само глухо каже Шведов, утикаючись чолом у мій бік. — Але можна хоча б поруч із тобою бути? Допомагати тобі? Гаразд, не як батько. Як... дядько, нарешті. Ти можеш уявити, що я твій дядько?

— Дядько Сергій? — перепитую цілком серйозно. 

— Нехай. Нехай дядько Сергій, — знову хрипло шепоче. — Навіть Джеймс Бонд можна. Тільки не Сергій Дементійович. 

— Добре, — киваю і замовкаю. Втомилася говорити. І чинити опір втомилася.

Сама не розумію, чому, але мені більше не хочеться бачити в ньому ворога. Може, тому що він урятував Нікіту? 

Мого чола несміливо торкається рука і гладить маківку.

— Називай як хочеш, наплювати. Ти все одно моя донька. Що мені зробити для тебе, Машуня? Що?

І мене як пробиває.

— Зробіть, Сергію Де... дядьку Сергію. Ви зможете.

— Говори, — рука напружується, і я видихаю:

— Нікіта. Він приходив, він тут весь час був, я точно знаю. А тепер не приходить. Я хочу знати...

— Не приходить? — голос Шведова звучить підозріло дзюркотливо. — Ти ж подивись... Значить прийде, дитинко. Я тобі обіцяю.

***

Нікіта

Вибігаю на ґанок лікарні і з шумом втягую в легені холодне повітря. Може хоч так вийде охолодити голову?

Бо мене бомбить. Бомбить від новини, яку повідомив батько, а ще більше від вигляду, з яким він мені це говорив.

Святково-ідіотським.

Він одружується. Одружується з Дар’єю. Цією брехухою і лицеміркою.

У мене відчуття, що мій світ руйнується і летить у пекло. У чортову безодню. Ніби з тим вибухом на сходовій клітці розірвало на шматки все моє життя.

Дівчина, яку я кохаю, виявилася обманщицею. Батько, якого я обожнював, — брудним ґвалтівником. Навіть Дар’я, яка в усій цій історії була жертвою, викликає огиду.

Але найбільше мене бомбить через Мишку. Легені розпирає, здається грудна клітка зараз розірветься від болю. 

Мене деякий час протримали в тій самій лікарні, куди відвезли батька з Машею. Маша раніше прийшла до тями, її перевели з реанімації в палату, і я щодня приходив на неї дивитися. Мовчки. Не хотів, щоб вона знала, що я тут. Просто дивився і мовчав.

А коли мене виписали, більше не приходив.

Знаю, що в неї може зовсім зникнути зір, випадково почув, як говорили медики. І від цього теж бомбить.

У неї такі гарні очі, у моєї Мишки. Не уявляю, що вони назавжди осліпнуть. Мені від цього так крипово, що краще б мене розірвало гранатою замість того виродка Грачова, який притягнув зброю в ліцей.

Але упереміш із болем мене дико криє від її обману.

Як можна було так довго мовчати? Робити вигляд, що мене це не стосується? Адже вона ненавиділа мого батька, Маша. Так Дарина сказала. Значить, вона і мене ненавиділа?

Навіщо тоді все це? Мене до себе навіщо так близько підпустила?

Усе, що було між нами, тепер здається фальшивим, картонним. А сам я здаюся собі довбаним клоуном.

Десь у глибині душі частина мене чинить опір, каже, що Мишка довго не здавалася. Упиралася як могла. Але я тиснув і напирав, то, може, вона просто не встояла?

Коли дивився на неї в палаті, безпорадну і беззахисну, сам починав у це вірити. А потім ішов додому, і мене знову крило.

Батько не приходив до тями найдовше, прогнози були сухі й стримані. І в цьому теж пряма вина Дар’ї. Якби вона не мовчала, та задушлива токсичка, Мишкина подруга, не змогла б захейтити їх із Машею. Мишка не вибігла б із залу. Виродок Грачов не взяв би її в заручниці. Батькові не довелося б закривати її від вибуху гранати.

Якби, якби... Одні «якби».

Напевно, тоді б ми з Мишкою не танцювали разом. Навряд чи Дар’я залишилася б викладати в ліцеї. Зате ні Маша, ні батько точно не опинилися б в епіцентрі вибуху.

Але вони обидві обрали брехню. Дар’я боягузливо сховала в пісок голову, як страус, і Маша мовчки її підтримала. 

І тепер вони обидві вкрали в мене батька, тепер він буде Мишкиним татком. Щойно батько прийшов до тями, одразу освідчився Дар’ї. І підніс мені цю новину з таким сяючим виглядом, наче я маю обісцятися від щастя.

Ну й нехай одружується. Скатертиною дорога...

— Топольський! — чую окрик і відразу впізнаю голос.