Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

Розділ 31

Маша

Відтоді, як я прийшла до тями, навколишній світ занурений у темряву. На моїх очах щільна пов'язка, яку не можна знімати. Мені весь час це повторюють, а даремно, навіть якби я і хотіла це зробити, у мене не вистачить сил.

Лікар каже, вона для того, щоб не навантажувати очі, а мені здається, він обманює. Вони всі мені брешуть, навіть мама. 

— Донечко, все буде добре, повір, — твердить вона, — ти обов'язково будеш бачити. Тобі зроблять операцію, ми разом полетимо в Гамбург. Твій тато... Сергій Дементійович уже вибрав клініку. Вона найкраща! Головне, щоб ти видужала, зміцніла і набралася сил.

Я не вірю, але нічого не кажу. Мама мене втішає, нехай думає, що я повірила.

Все одно. Мені все одно, що зі мною буде, бо Нікіта не хоче зі мною говорити.

Я нічого не бачу, зате все відчуваю. Він приходить щодня, але я не чую, як він відчиняє і зачиняє двері, не чую звуку його кроків. Коли йдуть медсестри або лікарі, їх чути ще з коридору. І маму теж.

А Нікіта палатою пересувається практично безшумно, ось тільки його присутність я відчуваю всім тілом.

Впізнавання проникає в кожну клітинку, забиває собою легені, заповнює мої рецептори. Сприйняття загострюється, я ніби злітаю над ліжком. Моє тіло стає невагомим і прозорим.

І тоді я його бачу, бачу навіть крізь тугу пов'язку, що щільно прилягає до очей. 

Нікіта схуд, змарнів. Між бровами на переніссі залягла глибока складка. Його красиві вигнуті губи сухі й потріскані. Він підтискає їх, зчепивши зуби, і дивиться. Дивиться, дивиться, не зводячи з мене потухлого погляду.

І нічого не говорить, а я нічого не розумію.

«Нік, чому ти мовчиш?» — хочеться сказати, але я не можу. Не виходить.

Губи не слухаються, не розлипаються, немов вони склеєні. У роті теж в'язко й липко. Може, і в Нікіти не виходить? 

Тоді гаразд, тоді не треба, хіба мені потрібні слова? Я хочу відчути його поруч, відчути тепло його шкіри. Нехай візьме мене за руку і мовчить, більше мені нічого не потрібно.

...Виринаю з бездонного виру і якийсь час намагаюся зрозуміти, де я і що зі мною. Повітря в легенях густе й тягуче, вони ніби забиті ватою. Рвано видихаю, проштовхуючи в'язку рідину, і повітря з хрипами виривається назовні.

— Тихо, Мишко, — чую всередині себе шепіт, — ти просто спала. Усе добре.

— Нік... — насилу розліплюю гарячі сухі губи, — Нік... ти... ти...

Я знаю, що це Нікіта, відчуваю, що він тут. Але дзвінка тиша в палаті лякає.

— Нік, — кличу, зминаючи простирадло неслухняними пальцями. Я намагаюся, щосили намагаюся, щоб вийшло голосно. Тільки сама себе ледве чую. — Нікіто... де... ти...

Він мовчить. Не говорить зі мною, але й не йде. 

— Ніку... — пов'язка зволожується, з-під неї по вилиці вниз стікають палючі солоні доріжки.

Шорсткі пальці торкаються мокрих щік, повзуть вгору, збираючи вологу. Я хочу податися до них ближче, закинути голову, але нічого не виходить. Рука зникає, у палаті стає тихо, і я відчуваю, що Нікіти тут більше немає.

А слідом звідкись приходить розуміння, що він більше не прийде. І я знову плачу, поки пов'язка не стає зовсім мокрою.

***

— Маша, Машуня, — хрипкий голос виводить із заціпеніння. Чи це я так прокидаюся?

Голос упізнаю відразу. Шведов.

Я вже можу сяк-так говорити, нехай не дуже зв'язно, але це краще ніж нічого. Мама сказала, що в мене опік дихальних шляхів, тому мені боляче розмовляти. Але коли все повністю відновиться, мова повернеться.

— Рідна моя, донечко, — шепоче він із надривом. Я протестувально повертаю голову, але він уперто повторює: — Так, моя. Тепер уже точно. Вибач, маленька, я не дочекався твого дозволу і зробив тест. Не сердься, це не для мене. Для себе я одразу все зрозумів, щойно тебе роздивився. А щоб відвалив той, інший. Я твій батько, Машко, тільки я.

— Не треба було, — відповідаю, насилу ворушачи язиком, — мені не потрібен батько. Навіщо я вам...

— У мене крім тебе нікого немає. Нікого, Машо. Пробач мені, дитинко, пробач. Я в тебе і в твоєї мами щодня пробачення прошу і проситиму, до смерті. 

Хочу заперечити, але мою руку беруть у захоплення міцні шорсткі долоні. Шведов упирається чолом мені в лікоть, і я розумію, що він стоїть перед ліжком на колінах.

Навіщось думаю про те, що він вимастить свої штани. Хоч у палаті щодня миють підлогу, але у Шведова такі дорогі костюми, що ними точно не слід витирати в лікарнях підлоги.

— Я їй запропонував заміж вийти, Машуня. Навіть якщо це буде фіктивний шлюб, усе одно.

— Мамі? Заміж за вас? Але навіщо?

— Щоб тебе удочерити. Щоб усе, що в мене є, залишилося вам. Їй і тобі. 

— Ви зібралися вмирати? — намагаюся, щоб це не звучало як насмішка. Я справді не розумію.

— Якби це допомогло, допомогло хоч якось виправити... — глухо каже він, і мені хочеться відняти руку. Але на це немає сил. — Тільки Даша мені відмовила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍