Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

Всередині все клекотало. Вона думала, що пройшла за конкурсом, з нею тоді вони обидва співбесіду проводили, і Інна, і Микола. Якби вона знала...

— Ти сердишся, маєш право, — кивнула Волинська, — тільки якби я знала про Марію, давно б тест ДНК зробила. Тишком-нишком, ти б і не знала. А тепер тебе прошу, якщо вона наша онучка, дозволь їй допомогти. У неї проблеми із зором, я чула...

— Так, Маші потрібна операція, — спробувала заспокоїтися Дар’я. Інна все одно не зрозуміє, вони давно живуть у різних вимірах. — Я тому й прийшла працювати в ліцей.

— Я не могла дати тобі вищу ставку, сама розумієш. Але я стежила, щоб у тебе були постійні доплати і премії. І знижка в тебе для Марії найбільша. Якби я могла, вона б і зовсім безкоштовно вчилася. Але в тебе в першої б тоді виникли запитання, Дашо. А я не готова була... Але зараз, коли приховувати більше нічого, я хочу допомогти твоїй доньці.

— Не потрібно, — мотнула Дар’я головою, — справді, нам нічого не потрібно. І тест робити не потрібно, вона Шведова дочка, вони очима схожі. Від вас у моєї доньки нічого.

— А Топольський... — почала Волинська, але Дарина її перебила.

— Не було там Топольського. Ваш Ілля та Сергій його підставили. Запитайте сина, він вам розповість. А я допрацюю до кінця місяця і звільняюся, заяву вже підписала директорка.

— Навіщо, Дашо? — Інна Євгенівна подивилася з докором. — Ти можеш працювати тут стільки, скільки вважатимеш за потрібне. Ми все одно перед тобою в боргу, навіть якщо Машенька не наша...

— Ні, ви мені нічого не винні, — твердо сказала Даша, встаючи. — А я нічого не винна вам. До побачення.

І вилетіла з кабінету.

***

Довго збиралася з духом, перш ніж увійти до класу. Навряд чи обійдеться без шпильок і насмішок. Але хіба слова можуть зробити гірше за те, що вже сталося з Машею?

А вона витримає. Зрештою, це всього лише діти. Жорстокі, розпещені, але діти.

Вдихнула і увійшла в клас. Пройшла до столу, не дивлячись на всі боки, а потім усе ж таки змусила себе підняти голову й подивитися їм у вічі.

— Good morning, sit down, please*, — сказала на автоматі. Але клас продовжував стояти.

— У чому справа? — обвела поглядом, внутрішньо стиснувшись.

— Дар’є Сергіївно, можна сказати... — заговорив, запинаючись, Анвар Мамаєв, і вона з подивом подивилася на хлопця.

— Звичайно, Анваре. Говори.

— Ми хотіли... Ви можете...

— Ви не думайте нічого такого, Дар’є Сергіївно, — перебила його Олена Світла. — Анвар хотів сказати, що ми не вважаємо, що вам потрібно йти.

— Нічого такого в тій історії немає, — похмуро сказав татуйований качок Діма Ляшко. — Вони покидьки, це їм соромитися треба, а не вам.

— Дар’є Сергіївно, не йдіть, — схлипнув хтось із дівчат, дівоча половина класу, як за командою, захлюпала носами.

— Ви що, хлопці, дівчатка, не треба, — розгублено озираючись, пробурмотіла Дар’я, а Анвар підійшов і поклав на стіл пластикову карту.

— Ось візьміть, — старанно насуплюючи брови, сказав він, — для Маші. Передайте, що це від нас. Від усіх.

— Що це? — кивнула вона на карту.

— Гроші, — відповів за всіх Діма. — Ми мали в Італію поїхати на зимових канікулах. Не треба нам Італія, ми в батьків попросили дозволу. Нехай ці гроші будуть Маші на операцію. Від нас.

— Що ви, діти, не треба, — Дарина хотіла, щоб вийшло строго. Але голос здригнувся, і вона теж схлипнула. — Навіщо?

Не витримала, опустилася на стілець і сховала обличчя в долонях.

Дівчатка з передніх парт із плачем кинулися її обіймати. Хлопці відверталися і голосно сопіли.

— Дар’є Сергіївно, не йдіть. Маша одужає, ось побачите.

— Дякую, дівчатка, дякую любі. Дякую, хлопчики... — вона не встигала відповідати.

Мажори... Та які вони мажори? Звичайні діти. Як усі. Як завжди. Як усі люди. І від цього на душі ставало тепліше. Легше.

*Добрий ранок, сідайте, будь ласка (англ.)